Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

У ванній стояв повний кошик нових бритв, мініатюрних тюбиків із зубною пастою і маленьких окремо запакованих шматочків мила. Він їх не торкнувся. Натомість задивився в дзеркало, побачивши себе таким, яким його бачила дружина сенатора. Помацав сліди швів, поламану ключицю, одинадцяте ребро. Потім торкнувся обличчя Сан Мун - прекрасної жінки у вінці з синців і струпів.

Чон До пішов до унітаза й подивився в нього. Усе вийшло швидко - три клубки м’яса, і його шлунок став порожнім. Шкіра стяглася, він відчув слабкість.

У душі Чон До ввімкнув гарячу воду. Постояв там, підставляючи під струмені руку, відчуваючи, як вона горить. Заплющивши очі, Чон До уявив, немов його знову лікує дружина другого помічника - так, як тоді, коли очі в нього були ще запухлі й заклеєні й вона була лише запахом жінки, звуками жінки, а він лежав у лихоманці й не знав, де він, і мав лише уявляти обличчя тієї, яка його врятує.

Коли почало сутеніти, Чон До вбрався в білу сорочку-ґуаяберу з жорстким коміром і багатою вишивкою. У вікно він бачив доктора Сона та міністра, які виходили з блискучого будинку на колесах, де ще від обіду вели переговори з сенатором. Пес устав і підійшов до краю ліжка. На собаці був нашийник. Щось у цьому було сумне - собака без вольєра. Десь заграла музика, заспівали, мабуть, по-іспанськи. Коли Чон До зібрався виходити надвір у сутінки, пес пішов за ним.

У коридорі на всіх стінах висіли фото родини сенатора, усі всміхалися. Ідучи в бік кухні, людина ніби поверталася в давніший час - на зміну випускним фотографіям приходили спортивні, а далі - скаутські клуби, косички, дні народження і, нарешті, немовлята. Це отака сім’я, отак вона росла - рівно, як дитячі зуби? Ну так, десь у когось рука була в гіпсі, і з якогось моменту зі знімків пропадали бабусі й дідусі. Змінювались урочистості, собаки теж. Але це все була сім’я, від початку до кінця, без війни, голоду, без політичного ув’язнення, без невідомих, які припливають до твого містечка й топлять у морі твою дочку…

Надворі повітря було прохолодне й сухе, пахло ребристими кактусами й гарячим алюмінієм. Техаська земля віддавала небесам останній жар, і зорі колихалися. Чон До пішов на голос мексиканських співаків і дзижчання блендера до загороди, де вже зібралися чоловіки в білих сорочках і жінки в кольорових шалях. На тринозі стояла жаровня й освітлювала лискучі обличчя гостей. Це було дуже незвичайно - палити дрова просто для того, щоб люди могли спілкуватися й насолоджуватися товариством одне одного в темряві. У мигтінні цього вогню сенатор грав на скрипці й співав пісню «Жовта троянда Техасу».

Прийшла Ванда з таким великим оберемком лаймів, що була змушена притискати їх до грудей. Коли Чон До зупинився, зупинився й пес - його шкура у відблисках вогню мінилася чорним і рудим.

- Добре, собако, - сказав Чон До й твердою долонею погладив пса по голові, як американець.

Ванда вичавлювала з лаймів сік дерев’яними товкачами, а Пілар виливала в блендер одну за одною пляшки міцного напою. Ванда натискала кнопку пристрою в лад із музикою, а потім Пілар красивими жестами розлила напій по жовтих пластикових стаканчиках. Щойно побачивши Чона До, Ванда піднесла йому такий.

Чон До, не розуміючи, подивився на сіль по краю стакана.

- Це що таке? - спитав він.

- Ну ж бо, - сказала вона. - Будьте молодцем. Знаєте, що було в Саддама в найглибшому приміщенні бункера? Під усіма тими укріпленими військовими приміщеннями та командними центрами? У нього там була відеогра «Xbox» з однією-єдиною кнопкою!

Він подивився на неї запитально.

- Кожному треба розважитися! - пояснила Ванда.

Чон До відпив - напій виявився терпким і сухим, як сама спрага.

- Я пошукала інформацію щодо вашого товариша, - сказала Ванда. - У Японії та Південній Кореї нікого відповідного не знайшлося. Якщо він потрапив до Китаю, тоді хтозна. І ще, можливо, він не назвав свого справжнього імені. Почекаємо, може, об’явиться. Іноді вони й до самого Таїланду допливають.

Чон До розгорнув свій папірець і дав його Ванді:

- Ви зможете передати це повідомлення від мене?

- «Живі й здорові в Північній Кореї», - прочитала Ванда. - Що це означає?

- Це список викрадених з Японії.

- Ці викрадення були в центрі уваги в новинах, - сказала Ванда. - Такий список міг би скласти будь-хто. Це нічого не доводить.

- Не доводить? - перепитав Чон До. - А я нічого й не доводжу. Просто намагаюся розповісти те, що більше ніхто не може: вони залишилися живі, пережили ці викрадення, у них усе нормально. Адже найгірше - це не знати. Список не для вас - це повідомлення для їхніх родин, щоб їм стало легше, спокійніше на душі. Це все, що я можу їм дати.