Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

Вогонь на «Чунмі» гасили відром, тож такий момент, коли треба залишати корабель і другий помічник виявив би, що шлюпок нема, так ніколи й не настав.

Другий помічник спитав:

- А що там із тією шлюпкою?

- Ти світи давай, світи, - нагадав стерновий.

Вони пройшли ту протоку, і, немовби зірвавшись із ланцюга, «Чунма» вскочила в тихіші води. Скелястий зад острова був над ними, а за півкілометра від них нарешті заблищала, замінилася від зовнішніх течій велика лагуна. Отам і могли збиратися креветки. Ліхтарі погасили, приглушили двигун і ввійшли до лагуни за інерцією. Невдовзі круговий приплив потягне їх назад. Течія була постійна, спокійна, поволі наростала, і, навіть коли кіль торкнувся піску, ніхто особливо не хвилювався.

Унизу стирчали прямовисні обсидіанові скелі, берег був крутий і склисто поблискував: уже сам цей блиск здавався таким гострим, що об нього можна порізати ногу. У пісок вчепилися маленькі покручені деревця, і в синюватому світлі видно було, що вітер покрутив їм навіть глицю. Понад водою при місяці було видно купи намитого з проток каміння.

Машиніст розвернув стріли, тоді закинув сіті у воду, намочивши їх, щоб під час швидких прогонів вони були під водою. Помічники перевірили троси та блоки, потім підняли сіть перевірити, чи нема в ній креветок. Із зеленого нейлонового плетива і справді витрусили кілька креветок, але було там і ще дещо.

На палубі, серед кількох десятків креветок, що возилися і світилися фосфором, виявилися дві кросівки. Розпаровані.

- Американське взуття, - визначив машиніст.

Чон До прочитав напис на кросівці:

- «Найк».

Другий помічник схопив кросівку.

Чон До помітив у його очах хвилювання.

- Ні, не бійся, - заспокоїв він другого помічника, - дівчата пливуть далеко звідси.

- Почитай етикетку, - сказав другий помічник. - Це жіночий черевик?

Прийшов капітан і роздивився кросівку. Понюхав, позгинав підошву, щоб подивитися, скільки витече води.

- Не хвилюйся, - заспокоїв капітан. - Він невзуваний.

Він віддав стерновому команду ввімкнути прожектори - і в нефритово-сіруватій воді вони побачили цілу хмару кросівок. Може, кілька тисяч.

Стерновий придивився до води.

- Сподіваюсь, у цій ванні ніде не маячить із-під них контейнер, - промовив він, - і не чекає, щоб нам днище вибити.

Капітан розвернувся до Чона До:

- Сигнали аварії приймаєш?

Чон До відповів:

- Ви ж знаєте політику щодо них.

Другий помічник спитав:

- А яка політика щодо них?

- Та знаю я її, - сказав капітан. - Просто хочу дізнатися, чи не пливе за нами тепер, після відповіді на сигнал, кілька суден.

- Не чув нічого такого, - запевнив Чон До. - Але по радіо вже більше на поміч не кличуть. Є тепер аварійні маячки, які автоматично передають координати GPS на супутник. Я такого й не вловлю. Стерновий має рацію - це, мабуть, тут десь змило з палуби вантажний контейнер.

- То що, сигнали аварії не приймаємо? - спитав другий помічник.

- Коли оцей на борту - ні, - сказав капітан і дав кросівку Чонові До. - Ну то що, товариство, закиньмо знову наші сіті. Нічка буде довга.

Чон До знайшов у Владивостоку радіостанцію з гучним і якісним звуком і ввімкнув її через гучномовець на палубі. Там грав Штраус. Команда кидала сіті в чорні води й не мала часу роздивлятись американське взуття, гора якого росла на палубі.

Поки команда нагорі ловила кросівки, Чон До вдягнув навушники. У них верещало й гавкало, і ці звуки, певне, когось десь тішили. Він не почув китайських зізнань одразу після заходу сонця, та й добре, бо в цих голосах звучала йому така туга й безнадія, а отже, й вина. Він не почув про ті окінавські сім’ї, кожна з яких кликала батька, котрий плив у далеч на своєму кораблі, але Чонові До важко було особливо жаліти дітей, у яких є мама, брати й сестри. Та й від цього «визнай нас» аж нудило. Коли російські родини своїм чоловікам-в’язням просто передають вітання, це надає людині сил. А намагатися вмовити батька-втікача повернутися? Хто ж повернеться на це? Хто б хотів, щоб його знали як таку нещасну, жалюгідну дитину?

Чон До задрімав просто за своїм приладдям - таке з ним бувало рідко. Його розбудив голос тієї, що веслує вночі. Вона веслувала оголеною, розповідала вона, під небесами «чорними й рясними, як гвоздика, яку поставили в чорнило». У неї була фантазія, що люди колись повернуться в море, у них з’являться плавці й дихала, як у кита, людство знову стане океанічним, і не буде ні ворожнечі, ні війни. «Бідолашка, - подумав Чон До, - відпочинь трохи», - і вирішив про це другому помічникові не переказувати.