Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

- І завивав йому вітер швидкий, крижаний:

Йди до мене, поспи на постелі білій моїй!

На цих словах громадяни впізнали пісню і ту казку, за якою її складено, але ніхто не відгукнувся: «Стережися, сирітко, біди - заморозить тебе, не йди!» Цю пісню знали всі діти столиці, її було складено, щоб якось розвеселити очманілих сиріт, що бігали вулицями Пхеньяна. Сан Мун співала далі, а натовп був, вочевидь, не радий тому, що така весела дитяча пісенька, та, в якій ідеться про те, як людина врешті приходить до батьківської любові Великого Керівника, співається так сумовито.

Сан Мун співала далі:

- І шахта йому говорила: сховайся в мені,

Живи у мені цілі ночі і цілі дні!

У голові Ґа пролунала відповідь: «Стережися, сирітко, біди: не в пітьму, а на світло йди!»

Сан Мун співала:

- І привид йому шепотів: ти мене вдихни,

Я зігрію тебе, сироту, з глибини!

«Стережися, сирітко, біди - лихоманці у лапи не йди!» - подумки підспівав Ґа.

- Співай нормально! - засичав Пак.

А Сан Мун співала й далі так само сумовито: і в пісні з’явився Великий Ведмідь, і проспівалося про його особливу мову, і взяв він сирітку в лапи, і відломив йому кігтями шмат медового стільника з дупла… Її голос підкреслював ті подробиці, які пісня оминала: гострота кігтів, кусючий рій бджіл… У її голосі вчувалася ненаситність Ведмедя, його невгамовна всеїдність…

І чоловіки не підспівали: «Скуштуй, скуштуй ведмежих медів!»

А жінки не відгукнулися: «Причастися меду солод ких дій!»

Командир Ґа відчув, як його тілом прокотився сильний дрож, але його причину пояснити б не зміг. У чому річ - це пісня, чи співачка, чи те, де і як ця пісня лунає, чи те, що її герой - сирота? Розумів тільки, що це - її мед і саме цей мед вона й має для нього.

Коли пісня скінчилася, манери Великого Керівника сильно змінилися. Уже не було отих легких, веселих, поверхових жестів. Очі його стали непроникні, посмішка зникла.

Учені доповіли, що оглянули детектор і він абсолютно справний.

Великий Керівник жестом наказав Пакові привести веслувальницю.

- Ну що, закінчуймо наші справи, сенаторе, - промовив Великий Керівник. - Наш народ бажає передати трохи їжі вашим голодуючим громадянам. Коли це буде закінчено, ви можете забрати вашу громадянку на батьківщину й летіти до своїх важливіших справ.

Коли Ґа переклав ці слова, сенатор сказав:

- Згода.

А до Ґа Великий Керівник сказав лише:

- Скажіть жінці, хай надягає червоне.

Коли б у Великого Керівника й далі був доктор Сон, подумав Ґа. Доктор Сон настільки винахідливий у таких ситуаціях - йому було б легко зам’яти цю сцену.

Ванда проскочила повз нього, вражена:

- Блін, про що вона співала?

- Про мене! - сказав він, але швидко пішов далі разом із дітьми, дружиною та собакою.

«Храм Похйон», коли вони зайшли в нього, і справді виявився вартим молитов: усередину його товариш Бук уже сунув піддон із чотирма порожніми бочками.

- Ні про що не питайте, - сказала Сан Мун дітям і позривала з бочок білі покришки.

Командир Ґа відкрив футляр від гітари й дістав звідти сріблясту сукню Сан Мун.

- Вирушай так, як тобі хотілося, - сказав він їй і посадив дівчинку в бочку. Розтиснувши долоню, він насипав їй у ручку насіння з учорашньої дині. Потім підсадив хлопчика, і йому Ґа дав із собою спеціально вистругану паличку, нитку й камінь-важок від пташиного сильця, що вони разом зробили.

Подивився на дітей, які визирали з бочок і не могли ставити питання, - хоча чи знали вони, про що саме варто питати? - хай там як, але це ненадовго. Якусь мить помилувався ними, подивувався цій рідкісній, чистій події, яка починалася на його очах. Раптом усе стало настільки простим і ясним. Не буває такої речі, як покинутість, є тільки люди в неможливих ситуаціях, люди, у яких є найкраща надія - може, одна-єдина. Перед лицем суворішої небезпеки покинути - це може стати не зрадою, а порятунком. Тепер він бачив, що сам урятований. Красуня, мати, співачка. Так, він зараз чинить те, за що тяжко поплатиться, - але вона його не покинула, вона вже врятувала його від того, що буде далі. А той піддон із чотирма білими бочками - ця машина раптом стала тим рятувальним плотом, про який вони довго мріяли на «Чунмі», тією річчю, яка означала, що вони не підуть на дно разом із судном. Одного разу вони мусили відправити його в море порожнім, і ось він повернувся. Ось на ньому стоїть найнеобхідніший, найцінніший вантаж. Він простяг руку й скуйовдив волосся двом спантеличеним дітям, які навіть не розуміли, що їх рятують, не кажучи вже про те, від кого.