Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

- Я тобі обіцяю, - запевнив Чон До. - Повернись, і ніхто не дізнається.

- Питання не в тому, піду я чи ні, - мовив Ґіль, - а в тому, чого ти не йдеш зі мною.

Коли б Чон До хотів утекти, він би вже разів десять міг це зробити. У кінці тунелю все було елементарно: вилізти драбиною, відчинити люк на пружині.

- В усій цій дурній країні, - сказав Чон До, - єдине, що для мене мало значення, - це кореянки, які, стоячи на колінах, чистять ноги японкам.

- Я б тебе хоч завтра повів у південнокорейське посольство. Просто на поїзд сісти - і приїдемо. Шість тижнів - і в Сеулі. Ти для них будеш дуже корисний, просто як знахідка.

- А мати, а батько? - спитав Чон До. - Їх же відправлять у табори!

- Чи добре ти співаєш караоке, чи погано, колись і до тебе доходить черга. Це просто питання часу.

- А офіцер Со? Хіба якесь наворочене віскі дасть тобі забути про нього з кайлом у тюрмі номер 9?

- У нього є причини тікати, - зауважив Ґіль. - Не ставай як він.

- То привіт від офіцера! - І Чон До накинув нейлоновий зашморг на шию Ґілеві, туго затягнувши.

Ґіль похлинувся віскі.

- Ну я ж просто людина. Просто маленька людина, яка хоче на волю.

Барменка побачила зашморг. Прикривши долонею рот, вона сказала:

- Хомо джанай.

- Мабуть, мені немає потреби це перекладати, - усміхнувся Ґіль.

Чон До потягнув за ремінь, і обидва встали.

Ґіль закрив свої фарби, тоді вклонився барменці.

- Чоусенджін ні туресарареру йо, - сказав він їй.

Вона сфотографувала їх своїм телефоном, тоді налила собі. Підняла келих за Ґіля.

- От чортові японці. Ну як їх не любити? Я сказав, що мене викрадають до Північної Кореї, і глянь на неї.

- Надивляйся, - відповів Чон До й узяв із шинкваса ключ від мотоцикла.

На березі вони в’їхали просто у хвилі, розкуйовджені вітром, - чорний надувний човен то злітав на них, то осідав. Руміна сиділа на носі, її руки були зв’язані наново. Офіцер Со накинув їй на плечі свою куртку - більше на ній нічого не було, вона вся посиніла від холоду.

Чон До і Ґіль сиділи на протилежних краях човна, але Ґіль не дивився йому в лице. Коли вийшли у відкрите море, офіцер Со приглушив двигун, так що можна було почути голос Чона До.

- Я пообіцяв Ґілеві. Сказав, що забудемо про його спробу втечі.

Руміна сиділа спиною до вітру, її волосся маяло попереду.

- Посадіть його в мішок, - сказала вона.

Офіцер Со розреготався.

- Оперна діва має рацію! - погодився він. - Ти спіймав дезертира, хлопче. Він, гівнюк, як пістолет нам до голови приставив. Але нас не перехитруєш. Можеш починати обмірковувати свою нагороду. Передчувай її.

Від думки про те, щоб знайти матір і вирвати її з рук долі в Пхеньяні, Чонові До тепер стало недобре. У тунелі, бува, заходиш у хмару газу. Її саму не помічаєш: просто голову охоплює різкий біль, темрява починає червоно пульсувати. Він відчув на собі палючий погляд Руміни. Раптом він замислився, чи не його, Чона До, на її думку, треба засунути в мішок. Але ж він не бив її і не скручував. Не його батько замовив її викрадення. І який у нього був вибір, хоч би в чомусь? Що ж він зробить, коли походить із містечка, де бракує електрики, тепла і дров, де заводи застигли в іржі, де здорові чоловіки або в таборах, або знесиліли від голоду. Не винний же він, що всі ті хлопчики, за яких він відповідав, збайдужіли, відчуваючи, що нікому не потрібні, безнадійно сприймали перспективу стати вартовими у в’язницях чи опинитися в загонах самогубців.

Ремінь і далі лишався на шиї Ґіля. На радощах офіцер Со потягся за ним і щосили смикнув, просто щоб відчути, як ремінь напинається:

- Я б тебе за борт викинув. Але тоді пропустимо все те, що мають із тобою зробити вдома.

Ґіль скривився від болю:

- Чон До тепер це вміє. - Він тебе замінить, а тебе пошлють у табори, тож ти вже не говоритимеш про ці справи.

- Нічого ти не знаєш, - сказав офіцер Со. - Ти слабак і боягуз, а я, блін, практично придумав усю цю гру. Я викрав для Кім Чен Іра особистого суші-майстра. Витяг спеціально для Великого Керівника лікаря просто з Осаки, з лікарні, серед білого дня, оцими руками.

- Ти не знаєш, як робляться справи в Пхеньяні, - відказав Ґіль. - Інші міністри її побачать, то й собі оперних співачок захочуть.

На них війнуло холодними білими бризками. Руміна різко вдихнула, наче кожна дрібниця намагалася витягти з неї життя. Вона знов обпекла Чона До поглядом. Хотіла щось сказати - він бачив, що з її губ ось-ось злетить слово.

Він розгорнув свої окуляри, надів їх - тепер йому стало видно синці на її горлі, розпухлі від пут зап’ястя. Побачив обручку на руці, шрам на животі від кесаревого розтину. А вона все так само вогненно на нього дивилась. Її очі просто бачили ті рішення, які він приймав. Вони знали, що оцей самий Чон До доповідав, хто з сиріт перший усе з’їдає, а хто скніє над водянистою юшкою. Вони бачили, що це саме він записував за кимось нари біля пічки, а за кимось - у коридорі, де до пальців тяглося чорне обмороження. Записував тих, хто осліп від вогню електродугової печі. Посилав когось із хлопців на хімзавод тоді, коли від нього аж небо жовкло. Він послав Ха Шіна, німого, який не міг сказати «ні», на фабрику чистити цистерни з-під фарби. Саме Чон До дав багор у руки Бо Сону.