— Та ти шо? То така могилка у Наполеона?
У психіці відповідних архетипів реакція на імена, а ще краще — на поганяла, набагато рельєфніше викликала рефлексію, ніж різного роду поняття, особливо філософські.
Це було попадання у десятку. Гошу позаочі ще на зоні називали Наполеончиком за його непримітний ріст і постійне прагнення вивищуватися над братвою. Цю манеру він переніс і у стіни парламенту, коли на засіданнях опозиційної фракції весь час намагався монополізувати за собою заключне слово резолюючої частини типу «порєшіть би їх» чи «та шо там референдум, коли мочить нада їх в каждому гальюні». Добре, що засідання фракції проводили без преси, а то вона ходила б потім із зів’ялими вухами від Гошиних сентенцій.
— У нього, у Бонапарта. Просто схожа, але ясно, що гірша. Слабша. А ця, що на екрані, — то ваша, значить, могила. У того низькорослого французика, якого мало не замочили під Ватерлоо, спостерігається еклектика імпресіонізму і сюрреалізму з елементами ранньоеллінського романтизму. А у вас буде класичний бароко. Класика у дусі епохи Ренесансу. Аналогів у Європі немає. — Бранделлі жваво реагував на культурологічні терміни, які мають іншомовне походження.
А Капцеві найбільше сподобалося останнє ключове формулювання:
— І не треба, раз немає. Ти же знаєш, у нас у всьому ісклюзів має бути. Он Льолька, коли їздила із отцем нашим до Папи у Ватикан, купила собі у тому Римі бікіні. Закачаєшся. Ну шо, здавалося би, Едік, — трусікі, як трусікі на красивій попці. А як сдєлано! Я, ти знаєш, надивився того, але таких не бачив. Ото воно ісклюзів називається.
— Саме так і не інакше. Чесно кажучи, у них така там глуха криза зараз, що їхні лідери не можуть собі дозволити навіть такий спрощений варіант, як було у Бонапарта. — Едіку хотілося потоптатися по тому французу, що поліз аж до Москви, але обморозив собі одне місце і почимчикував «восвоясі» до своїх парижів.
— Нащот бабла — не потягнуть. — Петро Павлович був членом парламентського комітету із європейської інтеграції, тому перебував сповна у темі. — Он задрипану Грецію не можуть витягнути. Єврозона, єдрьона вош. Ти переведи йому, що ми за ціною не постоїм. Лиш би понравилось. І головне — щоб переплюнуть їхніх пихатих тих, як його, Бароззу зі всілякими Соланами.
Едіку подобався перебіг перемовин. Він знав, що у його клієнта перевищене еґо і гіпертрофована самооцінка, але щоб настільки. Він уже навіть почав шкодувати, що відповідно не завищив тарифи. Було видно, як білий день, що цей наполеончик готовий платити утридорога. Лиш би переплюнути всіляких різних бонапартів. Але він ще не знав, що то були тільки його входини у пантеон світової слави. Далі — більше. Едуард розумів, що кураж, який почав прокльовуватися над густими бровами його клієнта, належало розпалювати до затвора:
— Ну, Бонапарт — не велике цабе. То так — для затравки. Далі йдеться про заглиблення у віки, куди сягають витоки земної цивілізації. Синьйор Бранделлі каже, що то тепер «струя» у всьому світі. Несучий тренд похоронних симпатій. Члени списку журналу «Форбс», який мав честь торік бути поповненим і вашим іменем, вельмишановний Петре Павловичу, що дало можливість світовій прогресивній громадськості почути про нову і прекрасну, самостійну і соборну державу Україну, так от члени «Форбса» просто звихнулися на фараонах. Прагнуть спочивати у пірамідах. Просто пошесть, каже синьйор Бранделлі, із тими пірамідами. Тут усе простіше — чотиригранник, але зато який бренд. 10 тисяч років тримається. Будете почуватися, Петре Павловичу, самим Тутанхамоном.
Виголосивши таку блискучу тираду, піар-могильник не чекав, що знову викличе із тюремного буття не ті асоціації. Гоша враз насупився:
— Ти давай полегше, Едя, на поворотах, зі своїм італьяшкою. Татарина із Хамом давно замочили в Алчевську, а він тут випєндрюється. Вообще, обарзєлі. У мене в хаті — і матюки італьянські гне, синьйор херів.
— Та що ви таке подумали, шеф? То так єгипетського фараона звали. Не подобається — візьмемо за основу Хеопса. — Персоналізована коректива зняла напругу.
— Ну, піраміди — щось у тому є. Я ж був там. Ну, думаю, вообще, мужики. Таке нагребсти на покойниках. Ну й крутизна. Я ж бачив, коли із Хургади у культурну програму поїхав. Ото були олігархи, слиш, еті фараони, ілі як ти їх звеш, татархамани. Хотя шо-то в тому єсть. Може, так і надо. А чого жаліти на себе, коли бабки дозволяють? Коли ти заслужив у народу, опять же, як член парламента трьох созивів, як патріот свого народу. Вони, ті татрахамани, все-таки більше нашого понімали у жізні. І що, ми гірші? Що, не заслужити у свого вдячного народа? Для нього ж гнеш спину отут, на робочому посту, з утра до ночі. Не треба скромнічать, Едік. Скажи синьйору, що мені нравиться його відєніє. А що ще? Ти сказав — три варіанти?
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу