Василь Базів - Брати, або Могила для «тушки»

— Слава тобі, Господи. Який ти розумник, що не береш це на себе, — аж не вірилося, що уся ця цвинтарна затія може обійтися без крові. — Я йому так і передам. Ніяких трупів! Брат твій не буде заважати тобі вмерти. А референдум? Знаю я той народ. Він за тобою не піде. Він за ним піде.

— Чи знову під нього ляже. За гроші.

— Правда гірка, але правда. Народ за таких, як ти, не голосує.

Важко було заперечувати. То була не просто констатація, а якнайточніший діагноз. Кожен народ обирає собі того, на кого заслуговує. Не треба йому іншого — гіршого чи кращого. Тут — аптечна, до мікронів, точність. Жорстока штука, ця демократія. Але нічого кращого люди не придумали. То таки правда: він з братом у їхній вічній дуелі розійшлися по полюсах, а народ навіть не секундант. У їхній пожиттєвій дуелі народ — з ним.

— А ти знаєш, це буде тест. Для народу. Момент істини. Точка біфуркації. Ефект мінімаксу, коли мінімальні дії призводять до максимального ефекту. Момент виверження вулкана. Це відбувається водномить. Остання крапля сповнює чашу. Ніч найтемніша перед світанком. А відтак спалахують досвітні вогні! І криваве марево заграв запалює новий день! Гей, Народе? Чи змінилося що-небудь у тобі від часів Пушкіна, який увіковічив тебе німим? Народ безмолвствует! Невже не отверзнуться вуста Великого Німого? — Його гомеричний сміх був страшним. — Віче я скликаю на завтра. Нащо відкладати на післязавтра.

Гоші особливо імпонувало це улюблене слово практично всіх президентів — стабільність. Щоб завтра було так, як сьогодні. Як усе просто для повного щастя. Живеш день за днем, а стабільність крокує за тобою поруч, як охоронна ходяча грамота. Що тут говорити, народному депутату стабільність дає ця омріяна багатьма, але осягнута, і то за великі гроші, одиницями недоторканність. Дуже важливо знати, щоб не снилися жахи, що тебе не загребуть вночі прямо з ліжка. Навіть удень не так просто взяти за шкірку депутата. Відмашка президента, подання генпрокурора, кворум для голосування, голосування — пі-пі-пі. Поки воно пі-пі, можна чкурнути ого як далеко. Поки триває процедура. Бо демократія — це процедура, протягом якої можна змитися.

Капець був настільки талановитим нардепом, що всю цю політичну трахомудію засвоїв ще під час першого «созива». Любив недоторканну стабільність і спав спокійно. А тут…

— І коли його взяли? В условіях крізіса проскочив. А тепер, на ровном місці. Йолкі-палкі.

Едік поклав йому на стіл витяги із польської преси.

— Бос, я говорив, шо нада нам і в Польщі прикупить хотя би один мандат. Для Кулянди. Ви ж його називаєте — наш комісар по ЄС, а він без мандата, без неприкасаємості, — народний депутат Сікач нагадав народному депутату Гоші про його парламентський промах.

— Тут ти правильно крітікуєш шефа, Сікач. А чого ти не настояв? Я думаю, шо мандати вєздє покупаються. Коли ми пушки отправляли в Африку, я говорю, давай для пущєй вєрності купимо мандата тому пірату главному — чим Сомалі хуже України? А наш, етот, із оборонекспорта, сміється, говоре: у піратов єсть мандат — «калаш» називається. І шо, з товаром взяли?

— Повна партія. Причом маркіровка — Кандагар. Вищий сорт. Сто кіло гашиша отмєнного, як пудра кухонна. Шеф, я не хотів вам говорить, але ви знаєте того Балянду, чи як його — Кулянду. Ненадьожний він. Здасть він нас з потрухами.

То було саме так — міг здати. Як не раз це робив на зоні. Коли запахне йому під носом підсмажена власна шкіра — засуне кинджал під лопатку найближчому братану. Гоші якось так гірко стало у роті, неначе там у нього знаходиться його душа, надто стривожена такою-от міжнародною нестабільністю. Але що Кулянда. Взяли його там «з полічним». Але хто взяв — от де заковика.

— І треба же, еті європоци. Ми до них курс на євроінтеграцію двігаєм, так сказать, кістьми лягаємо согласно європейського вибора, а вони нашого пацана загребли. Вот поїду следущий раз в ПАРЄ — я ж там член Совєта Європи, і виступлю: шо ж ви, рєбяти-демократи, не по понятіям работаєте? Била — не била. Буду виступать у Європарламенті. Тут без надобності. А там от нужда крайня…

— Бос, йо-майо! — Сікач, що за звичкою завжди сідав біля вікна й автоматично вів спостереження, підскочив. Неначе це його підсмажили.

— Шо? Конвой з ЄС прибув? — Гоша його ще таким переляканим, цього горілу, не бачив.

Селом брело горе із нуждою на плечах. У тій торбі теплилася надія, що, мов крила, відривала від землі і несла на зустріч із невідомим, гострим і солодким, не на ногах, як завсігди ходить людина по світу, а понад поверхнею планети, коли уже земне тяжіння втрачало свою універсальну владу над тілом, прикутим до дороги життя, що веде невблаганно, як кончина, у провалля небуття.