Брет Істон Елліс - Американський психопат

Волоцюга охопив себе руками, схлипує і здавлено каже:

— Мене звільнили. Скоротили.

Відповідь мене влаштовує, я киваю.

— Так, шкода.

— Я такий голодний, — каже він і починає ридати, обіймаючи себе. Його собака, ця істота на ім’я Гізмо, починає скавучати.

— То чому не знайдеш іншу? — питаю я. — Чому не знайдеш іншу роботу?

— Я не… — він кашляє, жалюгідно і сильно тремтить, нездатний закінчити речення.

— Ти не що? — м’яко питаю я. — Не маєш іншої кваліфікації?

— Я голодний, — шепоче він.

— Я знаю, знаю, — кажу я. — Чорт, ти наче платівка, яку заїло. Я намагаюся допомогти…

Я стаю все нетерплячішим.

— Я голодний, — повторює волоцюга.

— Слухай. Ти думаєш, що чесно брати гроші в людей, у яких є робота? Які працюють?

Він кривиться, задихається, у нього хрипкий голос.

— А що мені робити?

— Слухай, — кажу я. — Як тебе звати?

— Ел, — каже він.

— Гучніше, — кажу я. — Давай.

— Ел, — каже він трохи голосніше.

— Знайди собі чортову роботу, Еле, — відверто кажу я. — У тебе негативний настрій. Саме це тобі заважає. Тобі треба зібратись. Я допоможу.

— Ви такий добрий, містере. Ви добрий. Добра людина, — белькоче він. — Я ж бо знаю.

— Тсс, — шепочу я. — Усе гаразд.

Я починаю пестити собаку.

— Прошу, — волоцюга хапає мене за зап’ясток. — Я не знаю, що робити. Мені так холодно.

— Ти знаєш, як від тебе смердить? — заспокійливо шепочу я і гладжу його по обличчю. — Цей сморід, Господи…

— Я не можу… — він мало не давиться, потім ковтає. — Не можу знайти притулок.

— Від тебе тхне, — кажу я йому. — Від тебе тхне… лайном.

Я досі гладжу собаку, у нього широко розплющені, вологі від вдячності очі.

— Знаєш що? Господи, Еле, подивись на мене і припини плакати, наче якийсь педик! — кричу я.

Усередині піднімається лють, я заплющую очі, стискаю перенісся і зітхаю.

— Еле… Вибач. Просто… Не знаю. У мене з тобою анічогісінько спільного.

Волоцюга не слухає. Він так ридає, що не спроможний на якусь виразну відповідь. Я повільно кладу купюру назад у кишеню свого пальта від «Лучіано Сопрані», забираю другу руку від собаки і тягнусь до іншої кишені. Безпритульний припиняє схлипувати і сідає, шукаючи п’ятірку чи, припускаю, свою пляшку шмурдяку. Я ще раз ніжно, співчутливо торкаюсь його обличчя і шепочу:

— Ти хоч знаєш, який ти довбаний невдаха?

Він безпорадно киває, я дістаю довгий тонкий ніж із зазубреним лезом і обережно, щоб не вбити його, вганяю лезо десь на півдюйма [91] Приблизно сантиметр. в його праве око і різко смикаю ручкою вгору, сітківка негайно лопається.

Волоцюга надто здивований, щоб щось сказати. Він тільки шоковано роззявляє рот, повільно тягнеться брудною рукою в мітенках до обличчя. Я здираю з нього штани й у вогнях таксі, що рухається, бачу його мляві чорні стегна, вкриті висипанням, бо він постійно мочиться у свій комбінезон. Сморід лайна б’є мені в обличчя, я дихаю ротом, стоячи на колінах, і починаю бити його ножем у живіт, несильно, просто над густим жмутком лобкового волосся. Це його трохи витвережує, він інстинктивно намагається прикритись руками; собака скавучить, тепер дійсно люто, але не чинить напад, і я продовжую бити волоцюгу ножем, тепер через пальці, скривавлюючи його долоні. Розрізане око звисає з очниці, стікає по щоці, він блимає і через це те, що лишилось всередині, виливається назовні, як червоний кривавий жовток. Однією рукою я хапаю його за голову, відтягую її, великим та вказівним пальцем розтуляю друге око, піднімаю ніж і б’ю кінчиком леза в очницю, спочатку надриваючи захисну плівку так, щоб око заповнилося кров’ю, потім розрізаю очне яблуко, і він нарешті починає кричати. Коли я розрізаю навпіл його ніс, він трохи забризкує мене і собаку кров’ю, і Гізмо починає блимати, щоб зігнати кров із очей. Я швидко витираю ніж об обличчя волоцюги, надрізаючи м’яз над щокою. Досі на колінах, я кидаю четвертак йому в обличчя, слизьке й блискуче від крові, обидві очниці порожні й скривавлені, те, що лишилось від очей, в прямому сенсі переливається густими широкими нитками через його розчахнуті криком губи. Я спокійно шепочу:

— Ось четвертак, піди, купи собі гумки, довбаний схиблений ніґер.

Потім повертаюся до собаки, він гавкає, показуючи ікла, присідає, готовий накинутися на мене, і я наступаю на його витягнуті передні лапи так, що кістки в них одразу ж ламаються. Він падає на бік, скавучить від болю, передні лапи стирчать під божевільним, прикольним кутом. Я не можу стриматися, починаю сміятись і затримуюся, милуючись на цю картину. Коли наближається якесь таксі, я повільно йду звідти.