Брет Істон Елліс - Американський психопат

Коли на вулиці я дивлюсь на небо і палю сигару, я помічаю Ріда Томпсона — він виходить із «Пак Білдинґ» зі своєю компанією, Джеймі Конвеєм, Кевіном Вінном, Маркусом Хальберстамом, без дівок, і запрошує мене на вечерю. Хоча я й підозрюю, що у них можуть бути наркотики, у мене погані передчуття щодо вечора з ними, і я вирішую не йти з ними до сальвадорського ресторанчика, тим паче що вони не замовили столик. Я махаю їм рукою, переходжу на інший бік Г’юстон-стрит, маневруючи серед лімузинів, що їдуть з вечірки, і прямую до центру. На Бродвеї зупиняюсь біля банкомата і знімаю ще сотню доларів — просто так, мені приємно, що в гаманці кругла сума в п’ятсот баксів.

Я опиняюсь у кварталі антикварів біля Чотирнадцятої вулиці. Годинник став, тож я не знаю, котра година — здається, пів на одинадцяту, десь так. Поряд проходять чорні хлопці, пропонують крек чи впарюють квитки на вечірку в «Палладіумі». Я проходжу повз газетний кіоск, хімчистку, церкву, їдальню. Вулиці порожні, тишу зрідка порушують лише таксі, що прямують до Юніон-сквер. Мене оминає пара худорлявих педиків, поки я прослуховую повідомлення у телефонній будці й вивчаю своє відображення у вітрині антикварного магазину. Один із них свистить до мене, а інший сміється: високий, химерний, жахливий звук. Пошматована афіша «Знедолених» котиться розтрісканим тротуаром у плямах сечі. Ліхтар гасне. Чоловік у пальто від «Жан Поль Готьє» мочиться в провулку. З-під вулиць здіймається пара, клубочиться завитками, розсіюється в повітрі. Вздовж дороги стоять заморожені мішки сміття. Місяць, низький та блідий, висить прямісінько над верхівкою «Крайслер Білдинґ». Десь у Вест-Вілідж завиває сирена швидкої, вітер підхоплює її, відбиває від стін луною, і вона стихає.

Волоцюга, темношкірий чоловік, лежить на каналізаційних ґратах перед дверима зачиненої антикварної крамниці на Дванадцятій вулиці в оточенні мішків сміття та візка з магазину «Ґрістедез», навантаженого, схоже, особистими речами: газети, пляшки, алюмінієві бляшанки. До візка прикріплена картонна табличка «Я ГОЛОДНИЙ ТА БЕЗДОМНИЙ ПРОШУ ДОПОМОЖІТЬ». Собака, мілкий короткошерстий дворняжка, худий, як тріска, лежить поряд, чимось прив’язаний до ручки візка. З першого разу я не помітив собаку. Лише як зробив коло навкруг кварталу і повернувся, побачив, що він лежить на купі газет, охороняючи жебрака, в нашийнику з завеликою табличкою з написом «ГІЗМО». Пес дивиться на мене, махаючи жалюгідною й кістлявою пародією на хвіст, і жадібно облизує мою руку в рукавичці, коли я простягаю її до нього. У повітрі важкою, невидимою хмарою висить сморід якогось дешевого алкоголю та екскрементів, доводиться затримати дихання, перш ніж я призвичаююсь до нього. Волоцюга прокидається, розплющує очі й позіхає, демонструючи страшенно чорні зуби між потрісканими фіолетовими губами.

Йому за сорок, він кремезний, коли намагається сісти, у світлі ліхтаря можна розібрати його риси: він давно неголений, у нього потрійне підборіддя, червоний ніс у широких коричневих венах. На ньому поліестеровий комбінезон лаймово-зеленого кольору, липкий на вигляд, заношені джинси від «Серджіо Валенте», вдягнені на комбінезон (хіт сезону від волоцюг), які порваний помаранчево-коричневий светр із V-подібним вирізом, із плямами, схожими на червоне вино. Здається, він дуже п’яний, або, може, божевільний, чи просто тупий. Він навіть не може сфокусувати на мені погляд, коли я стаю над ним і затуляю ліхтар, вкриваючи його тінню. Я опускаюсь на коліна.

— Привіт, — кажу я і протягую руку, яку облизав собака. — Пат Бейтмен.

Жебрак витріщається на мене, він важко дихає від тих зусиль, які знадобились йому, щоб сісти. Він не потискає мені руку.

— Тобі потрібні гроші? — питаю я м’яко. — Може… їжа?

Волоцюга киває і, вдячний, починає плакати.

Я лізу в кишеню, дістаю десятидоларову купюру, потім передумую і простягаю йому п’ятірку.

— Тобі це потрібно?

Він знову киває і ганебно відводить погляд, з носа у нього тече, відкашлявшись, він тихо каже:

— Я такий голодний.

— Тут ще й холодно, — кажу я. — Правда?

— Я такий голодний.

Він здригається раз, два, третій раз, і відводить очі, вочевидь, присоромлений.

— Чому ти не працюєш? — питаю я, купюра досі в моїй руці, але так, щоб волоцюга не дотягнувся. — Якщо ти такий голодний, то чому б тобі не знайти роботу?

Він втягує повітря, тремтить і, схлипуючи, визнає:

— Я втратив роботу…

— Чому? — питаю я, щиро зацікавлений. — Ти пив? Тому втратив роботу? Продавав конфіденційну інформацію? Жартую. Ні, справді — ти пив на роботі?