Брет Істон Елліс - Американський психопат

— Скотті, — верещить Енн, — білий совіньйон?

— Жартую, — пирхає він. — Я буду шардоне. «Акацію».

— Ну ти й бовдур, — з полегшенням усміхається Енн. — Такий смішний.

— Я буду шардоне, — каже офіціантці Скотт.

— Це дуже мило, — каже Кортні, поплескуючи Скотта по руці.

— А я буду… — розмірковує Енн. — О, я вип’ю дієтичної кока-коли.

Скотт здіймає очі від кукурудзяного хліба, який він вмочував у оливкову олію.

— Ти сьогодні не п’єш?

— Ні, — пустотливо посміхається Енн. Бозна-чому. Та й кого це до біса турбує? — Я не в настрої.

— Навіть для келиху шардоне? — питає Скотт. — Може, білого совіньйону?

— У мене аеробіка о дев’ятій, — каже вона непевно, втрачаючи контроль. — Не варто мені пити.

— Тоді я теж не буду, — розчаровано каже Скотт. — Тобто мені ж у «Ексклюзив» на восьму.

— Ніхто не хоче дізнатись, де мене не буде о восьмій ранку завтра? — питаю я.

— Ні, любий, я ж знаю, як ти любиш «Акацію». — Енн тягнеться до Скотта й стискає його руку.

— Нічого, крихітко. Буду пити «Сан-Пеллеґріно», — показує на пляшку Скотт.

Я голосно вистукую пальцями по столу, шепочучи до себе: «Чорт, чорт, чорт, чорт». Очі Кортні напівзаплющені, вона важко дихає.

— Гаразд, я ризикну, — нарешті каже Енн. — Вип’ю дієтичної коли з ромом.

Скотт зітхає і посміхається. Він справді сяє.

— Добре.

— Дієтична кола ж без кофеїну, так? — запитує офіціантку Енн.

— Знаєш, — перебиваю я, — варто взяти дієтичну пепсі. Вона значно краща.

— Справді? — питає Енн. — Що ти маєш на увазі?

— Тобі варто взяти дієтичну пепсі замість дієтичної кока-коли, — кажу я. — Вона значно краща. Більше бульбашок. Чистіший смак. Вона краще змішується з ромом і в ній менше натрію.

Офіціантка, Скотт, Енн, навіть Кортні — всі дивляться на мене так, наче я запропонував дещо диявольське, апокаліптичне, наче я руйную міф, який всі ретельно оберігають, або порушую урочисту присягу, і у «Шезлонгах» раптом стає майже тихо. Вчора ввечері я взяв напрокат фільм під назвою «В дупі у Лідії». Випив дві таблетки «Гальціону» [67] Сильне снодійне. і, потягуючи, до речі, дієтичну пепсі, дивився, як Лідія (засмагла красуня з вибіленим волоссям, ідеальним задом та великими цицьками), стоячи рачки, відсмоктувала хлопцю з величезним хуєм, а інша розкішна білявка з ідеально підстриженим, теж білявим, лобком стала на коліна позаду Лідії й, вилизавши її дупу та посмоктавши пизду, почала пхати довгий срібний вібратор у зад Лідії; дівчина працювала вібратором, продовжуючи вилизувати її пизду, поки хлопець з величезним хуєм кінчав Лідії на обличчя, а вона смоктала його яйця; потім Лідію затрусило в сильному, непідробному оргазмі, дівчина за нею переповзла вперед і злизала сперму з її обличчя, а потім дала Лідії посмоктати вібратор. Минулого вівторка вийшов новий альбом Стівена Бішопа, і вчора я купив компакт-диск, касету та платівку в «Тавер Рекордз», бо хотів мати його в усіх трьох форматах.

— Слухайте, — кажу я, і мій голос тремтить від емоцій. — Беріть, що хочете, але я б рекомендував дієтичну пепсі.

Я опускаю очі на свої коліна, на синю серветку з тканини, слова «Шезлонги», вишиті скраю, і на якусь мить здається, що я зараз заплачу — підборіддя тремтить, і я не можу ковтнути.

Кортні нахиляється і м’яко торкається мого зап’ястка, погладжуючи мій «Ролекс».

— Нічого, Патріку. Все добре.

Гострий біль у печінці перекриває спалах емоцій, я сідаю прямо, збентежений і наляканий. Офіціантка йде, а Енн питає, чи не бачили ми останню виставку Девіда Оніки, і мені стає спокійніше.

Виявляється, що ми її не бачили, але я не хочу хвалитися тим, що в мене є його картина, і легенько пхаю Кортні під столом. Це виводить її з літійного ступору, і вона механічно каже:

— У Патріка є робота Оніки. Справжня.

Я задоволено посміхаюсь і відпиваю віскі.

— Це фантастика, Патріку, — каже Енн.

— Справжній Оніка? — питає Скотт. — Він же доволі дорогий.

— Ну, скажімо так… — я роблю ковток і раптом тушуюсь: скажімо що? — Нічого особливого.

Кортні зітхає, передчуваючи черговий штурхан.

— Оніка Патріка коштує двадцять тисяч доларів.

Вона відщипує шматочки від теплого шматка кукурудзяного хлібу, здається, їй невимовно нудно. Я роздратовано дивлюсь на неї й намагаюся не шипіти.

— Ні, Кортні, насправді — п’ятдесят.

Кортні повільно відводить погляд від хліба, який мне в пальцях, і навіть у затьмареному літієм погляді видно таку злість, що автоматично почуваюсь приниженим, однак не настільки, щоб сказати Скотту та Енн правду: картина коштує всього дванадцять штук.