Брет Істон Елліс - Американський психопат

На екранах «У Гаррі» демонструється «Шоу Патті Вінтерс» — тепер його показують удень, ближче до Геральдо Рівери, Філа Донаг’ю та Опри Вінфрі. Сьогодні тема — Чи економічний успіх рівнозначний щастю? Нині «У Гаррі» на це відповідають однозначним ревінням: «Точно!», за яким ідуть крики і дружнє підбадьорювання один одного. Зараз на екрані — уривки з інаугурації президента Буша, що відбулася раніше цього року, потім промова колишнього президента Рейґана, яку Патті ледве чутно коментує. Скоро починаються нудні суперечки щодо того, бреше він чи ні, хоча ми й не чуємо слів, не можемо їх розчути. Першим (і, в принципі, єдиним) починає скаржитись Прайс, котрого, здається, турбує щось інше, однак він використовує цю можливість, щоб вилити своє невдоволення, і, недоречно вражений, питає:

— Як він може так брехати? Як він може пхати нас у це лайно?

— Господи, — стогну я. — Яке лайно? То де у нас заброньований столик? Тобто я не те щоб дуже голодний, але я хочу мати десь столик. Як щодо «220»? — Ще дещо спадає на думку: — Мак-Дермотте, яка в цього закладу оцінка в «Заґаті»?

— Нізащо, — скаржиться Фаррелл, перш ніж Крейґ встигає відповісти. — Кокс, який я дістав там минулого разу, був настільки розбавлений проносним, що мені довелось випорожнитись у «М. К.».

— Так, так, життя паршиве, а потім ти помираєш.

— Вечір тоді був зіпсований.

— Ти там не з Кирією тоді був? — питає Ґудріч. — Може, це його й зіпсувало?

— Вона піймала мене на другій лінії, що я міг зробити? — знизує плечима Фаррелл. — Я вибачаюсь.

— Піймала на другій лінії, — штовхає мене Мак-Дермотт, він сумнівається.

— Замовкни, Мак-Дермотте, — каже Фаррелл, клацаючи Крейґовими підтяжками. — З жебрачкою переспи.

— Ти дещо забув, Фаррелле, — згадує Престон. — Мак-Дермотт сам жебрак.

— Як Кортні? — хтиво питає Крейґа Фаррелл.

— Просто скажи «ні», — сміється хтось.

Прайс відриває погляд від телевізора, дивиться на Крейґа і намагається приховати злість, показуючи на екран телевізора і питаючи мене:

— Аж не віриться. Він здається таким… нормальним. Наче він… ні до чого. Такий… безпечний.

— Чувак, чувак, — каже хтось. — Облиш, облиш.

— Він і є безпечний, ти, ботане. Був зовсім безпечним. Як і ти, зовсім безпечний. Але він справді зробив усю цю дурню, а ти не зміг нас навіть у «150» провести, що ще я можу сказати? — знизує плечима Мак-Дермотт.

— Я не розумію, як хтось, байдуже хто, може так виглядати і бути залученим до такого лайна, — каже Прайс, ігноруючи Крейґа, відводячи очі від Фаррелла. Він витягає сигару і сумно роздивляється її. Мені досі здається, що на чолі Прайса є пляма.

— Бо за ним була Ненсі? — припускає Фаррелл, дивлячись у свій «Квотрек». — Бо це все Ненсі зробила?

— Як тобі може бути настільки, чорт забирай, плювати на це? — з Прайсом, вочевидь, сталося щось моторошне, бо голос у нього звучить справді стурбовано.

Ширяться чутки, що він був на реабілітації.

— Дехто просто народжується крутим, що тут скажеш, — посміхається Фаррелл і знизує плечима.

Я сміюся з цієї відповіді, бо Фаррелл настільки відверто не крутий, а Прайс дивиться на мене, дорікаючи, і каже:

— А ти, Бейтмене, що тебе аж так потішило?

Я теж знизую плечима.

— Я просто веселун, — і додаю, згадавши, цитуючи брата: — Це рок-н-рол.

— Будь тим, ким можеш бути, — додає хтось.

— От же ж, — ніяк не вгамується Прайс і заводить, намагаючись раціонально оцінити ситуацію: — Дивіться, він вдає з себе сумирного старого чувака, але його душа… — Він замовкає. Мені стає цікаво, що ж буде далі. — Але його душа… — Прайс не може закінчити речення, додати ті останні потрібні слова: «не має значення».

Я відчуваю і розчарування, і полегшення водночас.

— Душа? Так, душа? — перепитує знуджений Крейґ. — Віриш ти чи ні, але ми справді тебе слухаємо. Продовжуй.

— Бейтмене, — каже Прайс уже м’якше. — Ну ж бо. Ти як вважаєш?

Я дивлюся на нього, посміхаюся мовчки. Звідкись (з телевізора?) лунає національний гімн. Чому? Не знаю. Може, перед рекламою. Завтра в «Шоу Патті Вінтерс» тема — Швейцар «У Нелл»: Де вони тепер? Я зітхаю, знизую плечима, байдуже.

— Це доволі непогана відповідь, — каже Прайс і додає: — Ти справжній псих.

— Це найцінніша інформація, яку я отримав, відколи… — Я дивлюся на новий золотий «Ролекс», куплений на виплати зі страхування. — Відколи Мак-Дермотт запропонував усім випити сухого пива. Господи, я хочу скотчу.

Мак-Дермотт підводить очі, карикатурно посміхається і муркоче: