Валерій Макеєв - 100 днів полону, або Позивний «911»

Я сидів поруч із кабіною на запасці, яка весь час намагалася кудись з’їхати. Але будка була забита й рухатися особливо не було куди. Не проїхали ми й десяти хвилин, як усі ополченці дружно закурили… Потім ще… І ще… Мої друзі знають, що я тютюнового диму взагалі не терплю. Тож коли ми прибули на місце призначення, зістрибував я з будки в повному тютюновому тумані й затьмареній свідомості. Словом, «поплив»…

Думки: «Невже це 21 століття?», «Так це полон?». Там я зрозумів, що думати багато не варто, треба просто жити, не істерити. Дозволяєш бути тому, що є: є полон, треба це прийняти. Звісно залишається надія, що зараз приїдуть люди, які мене запросили, і заберуть звідси. Але з часом розумієш: щось пішло не так.

На підвалі в Ровеньках вдалося дістати стержень для авторучки й кілька аркушів зі шкільного зошита і… вірші, немов самі, почали заповнювати простір паперу, призначеного для записів старанних школярів. Тут теж були уроки. Уроки життя…

Поезія полону особлива – її просто треба ловити з простору й фіксувати на аркуші. Згодом у мене з’явився блокнот з авторучкою. До камери потрапив майстер однієї з шахт. Говіркий, з почуттям гумору. Розбалакував-знайомився і, підійшовши до мене, блиснув, немов оракул: «Тааааак! Читаю думки! Вгадую імена! Ти поет, а ім’я починається на «В». Ось: дарую тобі ручку і блокнот», – із нагрудної кишені він вправно дістав свій робочий (майже чистий) записник. Згодом зізнався: з їхнього колективу уже сидів у нас хлопчина, який і розповів, що є тут такий полонений віршописець.

Поезія вдавалася на славу й до теми: «Засов на двери» – про філософію затворництва, «Лучик света» – про промінь світла, тепла й надії… Кожного разу промінь знаходив у камері своє місце. У мирному житті ми не помічаємо цінності цього потоку світла й любові, а там… Там усе інакше. Ромка приловчився майже безпомилково визначати час за місцем падіння променю в камері. Особливою майстерністю було визначити час після обіду, коли від обвислих дротів падала тінь на стовп, що стояв неподалік нашого вікна – ось такі природні циферблати. Я ж визначав час більш точно: за внутрішнім годинником. Це особлива методика, краща, ніж прагматичне вивчення тіней. Якось в одного колишнього спортсмена лишився годинник (тут за Дзержинським: звісно, це не його заслуга, а їхня недбалість): майже тиждень ми знали точний час. Хлопці влаштували мені екзамен: звіряли за годинником. Один гірник, не знаходячи пояснень тому, як можна відчувати час, з шахтарською іронією резюмував: «Рахує!».

На жаль, майже всі вірші лишились там, де й диктувались мені, – у просторі. Відновлювати навіть не намагався – не вийде. Там особливе місце, по-своєму поетичне. Збереглося лише три тексти: «Тик-так», «Страна – слова» і «Фарт».