Валерій Макеєв - 100 днів полону, або Позивний «911»

Лікарня виявилася легендарною. Майже 70 років тому в підвалі нинішньої районної лікарні в Ровеньках допитували краснодонців-молодогвардійців. Звідти ж їх повезли на розстріл. До слова, фраза «На розстріл!» у полоні звучить щодня і, на жаль, навіть якось буденно. Але звикнути до цього словосполучення таки складно.

Лікар приймального відділення, хоч і молодий, однак виявив професійну стійкість і відданість клятві Гіппократа. Обстежив мене, не дивлячись на статус, і на аркуші прийому чітко написав, що треба в стаціонар. У відділенні до моїх охоронців приєдналася окрема група конвоїрів при медустанові. Досить агресивна група.

Я мало що розумів із безперервних вигуків на мою адресу. Лікар, здійснивши первинний огляд, поклав мене на кушетку в приймальному відділенні, де негайно поставили крапельницю, почали робити якісь уколи, маніпуляції. Пам’ятаю, що розглядав силует людини у формі, що схилилася наді мною і говорила таким голосом, немов гугнявий перекладач перших відеофільмів. Я був у такому стані, що нічого не розумів, тому перепитав:

– Що-що?…

– Глаза прищурь! – нарешті допетрав я. «Щ» було надзвичайно шипляче й щипуче. Та й саме визначення дії – «прищурь» – для мене було досить рідковживаним, а тому малозрозумілим…

«Старий» – таке було прізвисько старшого групи охорони при лікарні. Згодом, коли він приходив контролювати моїх конвоїрів, розповів мені кілька особистих історій.

– Так ти з Черкащини? – і не чекаючи моєї відповіді, вочевидь, спитав для прив’язки наступної історії, продовжив: − Рідня в мене там. Ось нещодавно племінник телефонував: «Дядь Коль, а мене мобілізували. Їду у ваші краї. Але будемо по різні боки». – Сергійку, – відповідаю я йому, – приїзди. Але якщо побачу у своєму прицілі, вибачай – пристрелю!

– І що, рука не здригнеться? – уточнюю я.

– Ні, наше діло праве. Усе просто: ми – вдома, ви – окупанти. От нещодавно трапився мені на мушку один ваш. Сидів на броні. Зняв я його. Після бою підходжу, а там телефон дзвонить. Піднімаю – «мама» написано. Не втримався, узяв слухавку, кажу: «Немає його більше». Вона в сльози, крик, плач. «Навіщо ви його вбили?» Ну що я їй скажу? «Прости, мамо, війна. Тут вбивають. Сьогодні я його, завтра – його брат мене». Дістав документ – полтавський хлопчина. І що він забув під Луганськом?

– Тут його країна, – кажу.

– Але тут мій дім, – відповідає «Старий».

Учора слухав бесіду двох ополченців, покалічених війною. «За що пішли воювати – зрозуміло, – говорить один. – Ніхто нас не змушував: самі пішли захищати свою Батьківщину. Але що буде далі? Ось дивись: до влади йдуть «все ті ж», а ми залишаємося «все там же». Інший мовчки погоджувався. «Так. Війна, звісно, колись закінчиться. А як тоді буде?» Тут теж є сумніви у правильності вибраного шляху, точніше в перспективах цього шляху. Але за канонадами артилерії ліричні думки пробиваються рідко.

Пізнання нових реалій буття Луганськ проходив через бомбардування, які місцеві жителі тут називають справжнім пеклом. Один луганчанин поділився зі мною: «Якось, перебуваючи в будинку, я нарахував за хвилину 50 (!) артилерійських пострілів».

Підвал для багатьох жителів став справжнім притулком. Але не для всіх. Кілька днів зі мною в палаті лежав шахтар із селища під Брянкою. Теж ховався із дружиною і півторарічним синочком у підвалі. Але й туди потрапив снаряд. Чомусь він був переконаний, що саме український… Зрештою, снаряд – він ані свідомості, ані підсвідомості немає… Просто летить… руйнує, калічить, вбиває… Він не знає, чий він. Йому байдуже. Він просто снаряд. Артилерія – наука далеко не точна, особливо коли вона в руках нашвидкуруч підготовлених мобілізованих, а що вже казати про ополченців. Там з перельотами-недольотами відчутні проблеми. Страждають від цього й мирні жителі Лугансько-донецького краю.