Давид Гроссман - З ким би побігати

Герцль зробив випад, намагаючись роздратувати Асафа, повернути його до життя, той відскочив і ледве не гепнувся. Хлопці аж завили від захоплення. Вони всі крутилися навколо, стрибали, мигтіли перед очима. Один навіть ударив його по потилиці. Герцль одразу зупинився, зробив свій коронний жест пальцем — як якийсь кіношний хрещений батько — і заявив, що коли хто-небудь з них ще раз втрутиться, то він, Герцль, особисто зліпить з виродка котлету. Крізь паралізуючий його страх Асаф відчув, як дивна справедливість цього хлопця наповнює його серце вдячністю.

Але наступної миті Герцль зробив ривок уперед, навіть не надто стрімкий, радше діловитий, і його рука схопила Асафа за горло. Асаф, і сам хлопчина міцний, навіть гадки не мав, що на світі буває така силища. Герцль повільно гнув Асафа назад, обпалюючи його жаром свого тіла. Жаром пашіло від нього як від печі, а з пахв тхнуло сіркою, принаймні, так здалося Асафу. Хребет уже майже тріщав, життя повільно витікало з Асафа, в очах потемніло.

І тут Герцль несподівано відпустив його. Асаф стояв, оглушений болем, голова паморочилась від задушливих стисків. Він відчував тільки, що супротивник обережно повертає його до себе обличчям — немов медсестра з поліклініки, що готує пацієнта до якогось паскудства. Асаф усвідомлював усе, але нічого не міг змінити — ні сіпнутися, ані втекти, і тоді Герцль акуратно садонув його коліном по яйцях. А коли Асаф з важким стогоном зігнувся, то напоровся на те ж саме коліно, що розплющило йому ніс.

Не відомо, через скільки часу дивний рисунок, що гойдався у Асафа перед очима і спочатку здавався дитячими карлючками на блакитному папері, повільно склався в єдину картину й перетворився на віття куща.

— Яке там здох, де здох? — почув він далекий голос. — Тільки морда трохи попсувалася.

— Та не морда, дефективний. Це з носа юшить. Глянь, скільки кровищі напустив!

Асаф трохи підняв руку, одну з двох рук, які лежали поруч нього. Рука важила тонну. Поволі розчепив пальці, що стирчали з руки (це теж забрало якийсь час), і доторкнувся до носа. Ніс був дуже мокрий і весь у якихось незнайомих опухлостях. Він обмацав ніздрі й усе інше. Дісталося й роту, щелепа гуділа від болю. Один з верхніх бічних зубів хилитався якось аж надто вільно.

Але чомусь, всупереч усьому, Асаф відчув полегкість.

Може, тому, що все життя боявся бійки з таким ось відморозком? Для якого немає ні Бога, ні чорта, як говорить Носоріг. І від цього страху з’явився страх перед рештою шпани, навіть перед тими, хто був менший і слабкіший за нього. Він немов змирився з тим, що у нього свідомо немає проти них жодного шансу, що він приречений на вічне приниження. І хоча Асаф не раз бився з хлопцями зі свого класу, він знав, що це хлопці його племені і вони ніколи не порушать певного неписаного закону. Але вуличну шпану він завжди обминав, тримався від них подалі в клубах, не відповідав, коли вони ображали його самого чи його друзів, навчився цієї байдужої, не реагуючої ні на що ходи, а одного разу встав і вийшов з автобуса, коли один придурок велів йому встати і вийти. Він навіть не сперечався. Встав і вийшов. І назавжди запам’ятав те пекуче приниження.

Але зараз, зломлений і скорений, Асаф уже був по інший бік, де не було місця приниженню. Він не дуже розумів, що саме сталося, усвідомлював лише одне — щось сталося. І він подолав певну перешкоду, що отруювала його життя.

— Ей, — сказав здоровило. — Чого здрейфили? Почапали.

Усі троє розвернулися. Асаф підвівся, тобто підтягнув верхню половину свого тіла і майже сів. У його голові носився по колу оскаженілий мотоцикліст.

— Мені потрібен собака, — сказав хтось по сусідству скрипучим і неприродним голосом, судячи з усього, івритом.

— Що я чую? — зупинився здоровило.

Він повільно обернувся. Асаф спробував сфокусувати погляд. Може, там уже двоє громил? Обидва громили ворухнулися і злилися в одного. Асаф напружився і побачив ошийник на шиї Дінки, в який вчепилося величезне ручище. Голова собаки була немов прикручена до людської ноги.

— Давай-ще-поб’ємося-за-собаку, — сказав той, хто говорив від імені Асафа, у цілковитій суперечності з його волею.

Легка осмішка розповзлася в широку усмішку.

— Чули ліліпуточку? — Герцль подивився на приятелів, і ті догідливо заусміхалися. — Ліліпуточка хоче матчу-реваншу.

Асаф встав. Дивно, як він опинився за межею страху. Він геть не розумів, що з ним відбувається. Всередині засіла якась затятість. Мовби тепер, подолавши страх, він здатний ще і ще раз відчути, як це — коли тебе знищують.