Давид Гроссман - З ким би побігати

Хлопець трохи ожив, знову спробував випростатись, і це йому на якусь мить вдалося.

— І коли він грати, хлопець, є ще багато музикантів там. Дають концерти разом, як артист, так на вулиця. Як квуца. І всі маленькі, діти поки. Але це теж мафія. Не знаю. Балаган...

Він поступився слабкості і знову витягнувся, не припиняючи бурмотіти:

— Я пам’ятати її... — Голос його раз у раз уривався сонним сопінням. — Вона маленька... Не боятись нічого... сама прийти тут, кричить, вставай, вставай, дивись його фотка...

Він тихенько захропів. Асаф почекав ще кілька секунд. Обережно, майже навшпиньки, вийшов з будинку, все ще не дозволяючи собі відчувати і думати. «У неї є друг, це нормально. Вона його шукає. Очевидно, гасає містом і шукає його. Це цілком нормально. Це взагалі мене не обходить. Я повинен тільки повернути їй собаку».

— Ходімо, Дінко!

Але плечі Асафові раптом поникли, і будь-яке натхнення полишило його.

«Треба подзвонити Носорогу, — думав він, мляво плентаючись за Дінкою. — А то все стає аж надто заплутаним. І Сергій сказав про якусь мафію. Що за мафія, звідки це раптом мафія, я більше не можу длубатися в цьому сам, — думав Асаф. — Узагалі не треба було в це влізати».

Коли вони підійшли до низини, зарослої солодким кропом, Дінка зупинилась. І Асаф знову побачив, як це з нею відбувається: немов якийсь невидимий метелик запаху, що розносився у повітрі, опустився раптом на кінчик її носа і одразу ж злетів, указуючи новий напрямок.

Дінка різко повернула праворуч, кинулася бігом, зупинилася, вичікувально дивлячись на Асафа, енергійно замахала хвостом. Якби вона підняла зараз табличку з написом «Йди за мною», і то навряд чи було б ясніше.

Звивиста стежка перейшла в доріжку з добре підігнаних каменів. Обабіч росли гранатові, лимонні та фігові дереба, великі кактуси-сабри. Поряд протікав струмочок, і це було так гарно, — майже неймовірно, що така краса може існувати тут, а за кілька метрів звідси серед куп лайна лежать двоє підлітків.

Крізь густий чагарник зблиснула маленька водойма, відкрившись, як добре око, синьо-зелена в сонячному світлі. На її поверхні тремтіли дрібні брижі, і кришталево чиста вода, піднімаючись, переливалася у струмочок, побіля якого Асаф тільки що пройшов.

Дінка радісно загавкала. Поглянула на Асафа, на озерце, знову на Асафа. І знову загавкала.

— Дінко, — сказав Асаф. — Зараз у мене немає сили розгадувати загадки. Тобі доведеться пояснити.

Він ступив крок до крайки озерця, на гладенькі камені, що облямовували берег. Може, подумав він, тут є щось таке, що належить Тамар. І раптом злякався: може, Тамар... там.

Асаф обережно заглянув у воду. Страх малював йому жахіття, що таїлось на дні. Але на дні не було нічого і нікого.

Тоді він почав шукати в кущах. Розсовував гілки, перевіряв, заглядав. Знайшов два старих шприци, обривки газети, рушник, зогнилі кавунові шкурки. А Дінка все стрибала кругом нього, плуталася в ногах, двічі ледве не звалила у воду і весь час гавкала — з таким піднесенням, ніби хотіла витягнути з похмурого стану, в який він занурився.

Асаф став перед собакою навколішки, і вони опинилися ніс до носа. Дінка гавкнула, він схопив собачу голову двома руками, з удаваним відчаєм зазирнув їй в очі і вигукнув:

— Що? Що? Ну що?

Дінка відсунулась, вивільнила голову, відскочила аж до води, глянула на Асафа, ніби кажучи: «Ну, якщо ти не розумієш натяків...» — і стрибнула у воду.

Могутній сплеск обдав Асафа з ніг до голови. Дінка на мить зникла під водою, але зразу й випірнула. Вона пливла озерцем різкими квапливими рухами, із стурбованим і зосередженим виразом на морді, що свідчив: плавання для собак — важка праця.

«Так ти цього хотіла? Щоб і я приєднався? А раптом хтось побачить мене?» — подумав Асаф і сам собі відповів: «Ну хто побачить, обидва Сергії сплять, ледве рухаються, а тут така краса, та й мені, правду кажучи, не завадить прочистити мізки». Він роздягся до трусів і стрибнув у воду.

Холод обпік його тіло, і він з криком вискочив з води, втягнувши в легені все повітря з цієї долини, знову пірнув, торкнувшись рукою гальки на дні, і знову випірнув, щоб увібрати ще трохи сонця.

Дінка плавала біля нього колами, і він відчував, як їй шкода, що в неї немає інших способів виявити своє захоплення. Хвіст шльопав по воді, обдаючи його крижаними бризками, і Асаф, чия мама завжди запевняла, що він, як ніхто, володіє методикою реабілітації, а він і гадки не мав, про що це вона, потопив Дінку, а та випірнула й буцнула його у груди, і вони ганялися один за одним по периметру озерця і по його діаметру, й Асаф хапнув з берега камінь і кинув його у воду, і Дінка пірнула і принесла камінець у зубах, пихкаючи й відпирхуючись, і вони обнялися, як два брати, що не бачилися тридцять років.