Давид Гроссман - З ким би побігати

Він постояв на порозі великого темного залу, сподіваючись, що господар спуститься зі своєї башти, але ніхто не спускався, та й кроків ніяких не чулося. Тоді Асаф увійшов, і двері повільно зачинилися за ним. Він знову почекав. Зал поволі проступав з темряви, і Асаф розгледів кілька високих шаф, етажерок і столів. І книжки. Тисячі книжок. Уздовж усіх стін, на полицях, на шафах, на столах і стосиками на підлозі. Там же височіли гігантські пачки газет, перев’язані шворкою, і на кожну був наклеєний папірець з датами: 1955,1957,1960... Собака знову потягнув уперед, і Асаф рушив за ним, крок за кроком. На одній з полиць він побачив дитячі книжки і на секунду загаявся та навіть трохи злякався. Звідки тут дитячі книжки? Відколи це попи і ченці читають дитячі книжки?

У центрі залу стояв великий ящик, Асаф акуратно обійшов його. Хто його знає — може, це труна, а може, вівтар. Йому здавалося, що згори долинають звуки легких і швидких кроків і навіть брязкіт ножів та виделок. На стінах висіли портрети чоловіків у мантіях, над їхніми головами сяяли німби, а очі їхні, повні осуду, були втуплені в Асафа.

Величезний лункий простір множив відлунням кожен рух, кожен видих, скрегіт собачих кігтів по підлозі. Собака тягнув Асафа до дерев’яних дверей у кінці залу, а він намагався відтягнути його назад. Він раптом гостро відчув, що настала остання мить, коли ще можна сховатися, утекти, можливо навіть — урятуватися. Але собака не збирався терпіти його вагань, він учув когось дорогого, любого, запах цей мав стати тілом, дотиком, і він з усіх своїх собачих сил поривався вперед. Натягнутий поводок аж бринів. Собака нарешті дістався до дверей, став на задні лапи і, повискуючи, почав шкребти їх кігтями. У такому положенні він був майже з нього зростом, і крізь грязюку і сплутану шерсть Асаф знову розгледів, який він гнучкий і красивий, і серце його стислося, тому що, по суті, він не устиг його пізнати... Усе життя він мріяв про собаку і благав батьків, аби йому дозволили завести його, — чудово усвідомлюючи, що на це нічого й сподіватися через мамину астму, а ось тепер у нього з’явився собака, але так ненадовго і лише на бігу.

«Що я тут роблю?» — спитав він себе і натиснув на ручку.

Двері відчинилися. Він стояв у вигнутому коридорі, що, ймовірно, огинав усю церкву по периметру.

«Мені не слід бути тут», — подумав Асаф і побіг за собакою, що ринувся вперед, минув троє зачинених дверей і опинився біля підніжжя великих кам’яних сходів.

«Коли зі мною щось трапиться, — думав він, уявляючи собі капітана авіалайнера, який з похмурим виглядом підходить до його батьків і шепоче їм щось на вухо, — нікому на світі не спаде на думку шукати мене тут».

На верхньому майданчику виявилися ще одні дверцята, маленькі, синього кольору. Собака гавкав і скавулів, майже розмовляв, принюхуючись і шкребучи поріг, а з-за дверей долинали радісно-тріумфуючі вигуки, що нагадали Асафу кудкудакання, і хтось промовив дивним івритом:

— Прийди-но, прийди-но, голубко моя, браму одчинено, і ти узрієш!

У замку заскреготав ключ, двері прочинились, і собака кулею влетів усередину. Асаф залишився зовні, по цей бік дверей, які одразу ж і зачинилися. Чому завжди все закінчується ось так, подумав він засмучено, чому завжди саме перед ним зачиняються двері? І цього разу Асаф зважився — легенько штовхнув двері й заглянув у щілинку. Він побачив зігнуту спину і довгу косу, що звисала з-під круглої чорної шапочки, і на мить подумав, що це дитина з косою — худенька дівчинка в чудернацькім сірім халаті, але за мить зрозумів, що це жінка, маленька і стара, що вона сміється, заривається обличчям у собачу шерсть, обіймає собаченцію тоненькими ручками і щось белькоче чужою мовою.

Асаф терпляче чекав, не бажаючи заважати. Нарешті жінка зі сміхом відтрутила від себе собаку і вигукнула:

— Ну годі, годі, скандальярисо ти така! Дай мені і Тамар узріти!

Старенька обернулася, і широка посмішка на її обличчі померкла.

— Хто се? — відсахнулась вона. — Хто ти?

Вона застогнала і схопилася руками за комір своєї ряси, а обличчя її скривила гримаса розчарування і переляку.

— І що ти тут рачиш?

Асаф на мить задумався.

— Не знаю, — відповів він.

Черниця відступила у глиб кімнати, притислася спиною до книжкових полиць. Собака стояв між нею і Асафом, розгублено поглядаючи на них по черзі. Асафу здалося, що й собака розчарований — не такої зустрічі він чекав, ведучи його сюди.

— Вибачте, н-ну... я справді не знаю, що я тут роблю, — повторив Асаф, відчуваючи, що тільки все заплутує, замість того щоб пояснити, — як зазвичай, як завжди, коли від нього вимагається щось залагодити за допомогою слів. Він не розумів, як заспокоїти цю дивовижну старушенцію, як зробити, щоб вона не задихалася, щоб не морщила лоба. — Ось піца. — Він поглядом показав на коробку у своїх руках, сподіваючись, що хоч це її заспокоїть, адже піца — це піца, річ зрозуміла й однозначна.