Давид Гроссман - З ким би побігати

— Авжеж. Дінка. А я, — вона підморгнула собаці, — я кличу її Приборкання Норовливої, і Непокірна Дщерь, і Голубка Моя, і Золотоволоска, і Скандальяриса, і ще ста двадцятьма одним іменням, правильно, світло очей моїх?

Собака дивився на стару жінку з любов’ю, насторочуючи вуха щоразу, коли згадувалось його чергове ім’я, і щось незнайоме і неясне зачепило раптом Асафа, немов легкий доторк. «Дінка і Тамар, — подумав він. — Дінка Тамар і Тамар Дінки». І на мить побачив їх, як вони горнуться одне до одного в ніжному, пестливому єднанні. Але тут він згадав, що це й справді його не обходить, і поспішно відігнав видіння.

— А тебе як?

— Що — як мене?

— Як тебе кличуть?

— Асаф.

— Асаф, Асаф, псалом Асафа... — проспівала черниця собі під ніс і майже бігцем подалася на кухоньку.

Через квітчасту занавіску він чув, як вона ріже овочі і наспівує. Повернувшись, черниця поставила на стіл великий скляний дзбан, у якому плавали кружальця лимона і листя м’яти, і тарілку з нарізаним огірком та помідором, а також з оливками, кілечками цибулі й кубиками бринзи, і все це було полито оливковою олією. Вона сіла навпроти Асафа, витерла долоні об фартух, пов’язаний поверх ряси, і простягнула йому руку:

— Теодора. Дочка грецького острова Ліксос. Остання з мешканців нещасного сього острова зараз сидить з тобою за трапезою. Прошу, призволяйся, сину мій.

Навпроти дверей маленької цирульні у кварталі Рехавія Тамар надовго зупинилась, не наважуючись увійти. Година була вечірня, закінчувався повільний і лінивий липневий день. Майже цілу годину вона ходила туди-сюди тротуаром перед цирульнею, роздивляючись у великому вітринному склі своє відображення і старика-цирульника, що підстригав старика-клієнта.

«Стареча цирульня, — думала Тамар. — Те, що треба. Тут мене не впізнають».

Двоє стариганів чекали своєї черги. Один читав газету, а другий, майже весь голомозий — якого дідька він узагалі тут робить! — з круглими водянисто-скляними очима, не замовкаючи, теревенив з цирульником. Волосся горнулося до спини Тамар, немов благаючи змилуватися над ним. Ось уже шість років, з десятилітнього віку, вона не стриглася. Не наважувалася на це навіть у ті роки, коли хотіла назавжди забути, що вона дівчинка. Волосся було зручним захистом від світу, заслоною, за якою вона могла сховатися, і воно ж ставало прапором свободи, коли, нестримне й летюче, маяло навколо неї. Раз на кілька місяців, у рідкі напади турботи про свою зовнішність, Тамар заплітала волосся в товсті коси, укладала на маківці й почувалась дорослою і жіночною — майже красунею. Врешті-решт вона таки штовхнула двері й увійшла до цирульні. Запахи мила, шампуню і спирту зустріли її разом з поглядами стариганів. У цирульні запанувала важка мовчанка. Тамар відважно пройшла до крісла біля стіни і сіла, намагаючись не звертати уваги на погляди; свій великий рюкзак вона прилаштувала коло ніг, а величезний чорний касетник поклала в сусіднє крісло.

— Так от, чуєш, — спробував відновити перервану бесіду лисий зі скляними очима, — що вона мені заявила, дочка-то моя? Що внучку, яка оце народилася, вони, значить, надумались назвати Беверлі. Чому? А ось так. Старша сестричка напоумила...

Слова його нісенітницею повисли в повітрі, згущаючись, наче пара, що вирвалася на холод. Стариган збентежено замовк, погладив лисину, ніби щось розмазуючи по ній. Чоловіки крадькома позиркували на дівчину, переглядались, плетучи павутину загальної згоди. У неї не всі дома, говорили ці погляди, вона не на своєму місці, та й сама не своя.

Цирульник працював мовчки, іноді зводячи очі до дзеркала. Несподівано він зустрівся з поґлядом її спокійних блакитних очей, і раптом його пальці немов затерпли.

— Ну годі тобі, Шимеку, — сказав він з дивним напруженням у голосі. — Потім розкажеш.

Тамар зібрала волосся в кулак, відчула його запах, спробувала на смак, поцілувала на прощання, заздалегідь сумуючи за його теплим, трохи лоскотливим дотиком, за його вагою, за відчуттям, що це волосся — її суть, що саме воно робить її реальною.

— Наголо, — веліла вона цирульнику, зручніше вмощуючись у кріслі.

— Наголо?! — Його верескливий голос урвався з подиву.

— Наголо.

— А не жалко?

— Здається, я висловилась ясно.

Двоє стариганів аж попідводились. Третій — Шимек — глухо закашлявся.

— Мейделе [3] Мейделе — панянка (ідиш). , — зітхнув цирульник, і його окуляри запітніли, — може, вам треба піти додому та спершу запитатися у ваших мами й тата?