Давид Гроссман - З ким би побігати

— Ви стрижете чи даєте консультації з питань виховання? — різко спитала Тамар.

їхні погляди на мить схрестилися в дзеркалі. Ця різкість і ця упертість були для неї чимось новим. Тамар нові риси її характеру не подобались, але вони допомагали, й останнім часом допомагали все частіше.

— Я попросила наголо, і говорити тут нема про що. Я ж бо плачу, чи не так?

— Але це чоловіча цирульня, — пробелькотів цирульник.

— Ну то й голіть! — похмуро наказала Тамар, зчепила руки і примружилась.

Цирульник безпорадно оглянувся на стариганів, ніби пояснюючи: «Ви ж знаєте, що я намагався відраяти її. Тому тепер усе на її сумлінні!» І старечі погляди відповіли згодою. Цирульник провів рукою по власному рідкому волоссю і знизав плечима. Потім узяв найбільші ножиці, двічі клацнув ними в повітрі й відчув, що з клацанням трохи не гаразд, якесь воно немічне й беззмістовне. Тому він клацав і далі, аж поки досяг правильного тону — звуку, що приносив йому радість у роботі. Тоді він захопив у долоню густе, кучеряве, чорне як смола пасмо, зітхнув і почав різати.

Тамар не розплющила очей і тоді, коли він змінив ножиці на делікатніші, і пізніше, коли пустив у хід електричну машинку, і навіть під кінець — коли небезпечною бритвою цирульник наводив красу. Вона не бачила витріщених очей відвідувачів, що один за одним повпускали з рук газети і, подавшись уперед, зачудовано витріщалися на голу, рожеву, як у курчати, маківку. Додолу падали пасма відчикриженого волосся, і цирульник намагався не наступати на них. У приміщенні було жарко й задушливо, але Тамар відчувала, як навколо її голови повіває прохолодою.

Може, це й не так уже страшно, подумала Тамар, і по обличчю її ковзнула усмішка, коли вона згадала Аліну, свою стареньку вчительку вокалу, яка іноді вичитувала їй за те, що та запускає свою зовнішність: «Волосся теж потребує до себе уваги, Тамар. Доглядаючи його, ти одразу сама робишся трохи веселішою, хіба ні? А що, цілком допустимо трохи кондиціонера, крему, зовсім не так уже й соромно бути красунею.»

— От і все, — пошепки сказав цирульник, протер бритву ватою, змоченою спиртом, і почав вовтузитися з футляром для ножиць, аби тільки не дивитися на клієнтку, коли вона побачить себе.

Тамар розплющила очі й угледіла в дзеркалі маленьку потворну дівчинку, приголомшену, перелякану. Вона побачила вуличну дівчинку, дівчинку з притулку, дівчинку із психушки. У дівчинки були гострі вуха, дуже довгий ніс, величезні і широко розставлені дивні очі. Вона ніколи й не знала, що в неї такі дивні очі. Її налякала їхня проникливість і зосередженість. Вона подумала, що дуже схожа на батька, який страшенно постарів за останній рік. А потім подумала, що тепер її не впізнають навіть власні батьки, треба лише перевдягнутися у щось підхоже.

У цирульні як і раніше стояла цілковита тиша. Тамар пильно, довго, без будь-якого жалю розглядала себе. Гола голова нагадувала куксу. У неї виникло відчуття, що тепер кожен зможе вільно прочитати її думки.

— Звикнеш, — почула вона, ніби здалеку, розрадливий голос цирульника. — У твоєму віці волосся росте швидко.

— Не хвилюйтеся за мене, — відкинула вона співчуття, від якого так легко розкиснути.

Без волосся навіть власний голос здавався їй іншим, вищим, немов розщепленим на декілька тональностей, і виходив він звідкись іззовні.

Цирульник узяв гроші кінчиками пальців. Їй здалося, що він боїться, як би вона до нього не доторкнулася. Вона ступала повільно, дуже пряма, немов несла на голові глека. Кожен рух пробуджував у ній все нові відчуття, і це їй сподобалось. Повітря рухалося навколо її голови в дивному танці: наближалося, ніби хотіло перевірити, хто вона така, відступало і знов наближалося — щоб торкнутись її.

Тамар закинула на плечі рюкзак, підхопила магнітофон. У дверях вона затрималася. Зовсім не новачок на сцені, вона розуміла: щойно тут відбулася вистава, можливо, трохи моторошна, але захоплива. І вона не могла встояти перед спокусою: випросталася, відкинула голову назад, ніби стріпнувши важкою оперною гривою, і повним одночасно величі і сум’яття жестом Тоски з останнього акту за мить до стрибка з даху піднесла руку, на мить завмерла і лише по тому вийшла з цирульні, хряснувши дверима.

— Гриби чи оливки?

Асаф не зрозумів, у який момент Теодора перестала його побоюватись і як вийшло, що він сидить навпроти неї з великою виделкою в руці, збираючись узятися до піци. Він лише неясно пригадував, що кілька хвилин тому в цій кімнаті щось відбулося. І в погляді її з’явилося щось нове, немов у неї всередині відчинилися для нього якісь дверцята.