Давид Гроссман - З ким би побігати

Мацліах швидко сунув у рот, між скаліченими губами, одразу дві печеньки.

— Я ось особисто, — сказав він, прожувавши, — що мені важливо — це знання, так? Якомога більше знань. Для цього я вчуся. Не віриш?

Асаф сказав, що вірить.

— Нє, це тому, що ти так глянув... Чуєш, я зірками цікавлюся.

— Якими зірками? Футболістами? — невпевнено спитав Асаф.

— Які футболісти? Що за футболісти? — Мацліах довго приглушено сміявся, прикриваючи рукою половину рота. — У небі зірками! Ну а тепер скажи по правді: ти коли-небудь думав, що там за зорі? Тобто серйозно коли-небудь думав?

Асаф признався, що не думав. Мацліах ударив обома долоньками по колінах, немов знов у тисячний раз, діставши підтвердження кричущої людської бездумності.

— А ти взагалі знаєш, що є, може, ще мільйони сонць? І галактик? Тямиш, що у Всесвіті цілий мільйон усього? Не одна нещасна планета, от як наша земна кулька, а я тобі кажу, галактики цілі!

Він страшенно запалився, так що тепер почервоніла і здорова щока. У цю мить до провулка завернули троє підлітків, що обговорювали якийсь матч. Мацліах одразу відвернувся, вдаючи, що поринув у роздуми.

— Ей, Щасливчику! — погукав його один з хлопців. — Як справи?

— Все гаразд. — Він не повернув голови.

— А що із зірками? Як там Чумацький Шлях?

— Все гаразд, — похмуро повторив Мацліах.

— Ти перерахуй їх гарненько, — порадив хлопець і підгилив м’яч зовсім поряд з ногою Мацліаха. — Щоб не злямзили. — Він раптом подивився на Асафа: — Знаєш, чому Мацліах ніколи не їздить на Уімблдонський турнір?

Асаф мовчав, з тугою думаючи, що бійки не уникнути.

— Тому що боїться, що доведеться голову повертати! — прокричав хлопець і засміявся. Його дружки теж зайшлися у дикому реготі. Хлопець схопив з тарілки нектарин, уп’явся в нього зубами, і всі троє, регочучи, пішли геть.

— І я передплатив усі журнали про зірки! — сказав Мацліах, немов ніхто не переривав їхньої розмови. Він непомітно прибрав поважного вигляду, повертаючи собі дещо похитнуту гідність. — І англійською! Не віриш? Я два роки вивчав англійську у Відкритому університеті. Заочно. Півтори тисячі шекелів. Мама мені сплатила в подарунок, щоб навіть з дому не треба було виходити. Туди тільки на іспити потрібно було прийти, але я не пішов. Здались мені їхні іспити. Але ти зайди, глянь у мене в кімнаті — всі номери «Науки» і «Галілея» розставлені як слід, уже дві з половиною полиці! А на майбутній рік, якщо буде ласка Божа, мама сказала» що купить мені комп’ютер, і тоді я зможу користуватися Інтернетом, а там — усі знання. Ти навіть з дому не виходиш, а все до тебе стікається. Сила, га?

Асаф мовчки кивнув. Він подумав, що коли б не Тамар, то пройшов би мимо, глянув на це обличчя, можливо, здригнувся, трохи пожалів — і все.

— А з Тамар ти про це говорив? — спитав він нарешті. — Про галактики і таке інше?

— Факт! — Усмішка розповзлася по обличчю Мацліаха, захопивши навіть бордову відмітину. — Вона... ну! Вона все хотіла почути, і як там квазари, і чого робиться з провалами в часі, і про пульсуючі зорі, і про розширення Всесвіту, і те, і це... ні, ти врубаєшся? Щоб дівчисько! Та вона жодної зірки в житті не бачила. То, може, саме тому? Що скажеш? Може, через цю свою психологію вона так хоче знати? Логічно?

Асаф подумав, що пропустив якусь важливу фразу. Мацліах не вгавав:

— Сидить тут півгодини, годину, не полишає мене. Коли я після неї додому приходжу, одразу — спати. Видихаюся. Ну... — він натужно хихикнув, оголивши криві зуби, — може, я, теє, не звик багато говорити... а то мама, по правді... не дуже їй цікаві зорі.

Асаф усе ще намагався намацати нитку. У Мацліахових словах була якась загадка. Чи просто плутанина.

— Ну ось, — той злегка нахилився до Асафа. — А я, коли ще був дитиною, немовлям майже... зі мною трапилася одна маленька аварія... так, нічого серйозного. — Мацліах знову перейшов на скоромовку, але якусь байдужу, ніби розповідаючи про когось чужого і далекого. — Мама щось готувала, суп якийсь, чи що, і перекинула на мене ненароком каструлю, таке трапляється, вона не винна, то я рік у лікарні валявся, і там, і тут, й операції, і всяке-різне. Але зате узнав, що таке людина. Та як психіатр став, куди там! Без книжок і без навчання. І тому я можу її зрозуміти зсередини і допомогти їй теж, навіть без того, щоб вона відчула, що я їй допомагаю, врубаєшся?

Асаф заперечливо похитав головою.

— Адже у них своя гордість, і з ними треба говорити, наче нічого й не сталося. Неначе це у тебе запросто, що ти сидиш на вулиці з кимось і розводишся про зірки.