Давид Гроссман - З ким би побігати

Тут Дінка зупинилася, понюхала повітря, подивилась на небо — як робить людина без годинника, коли хоче зрозуміти, котра зараз година.

Потім раптом наважилась, лягла біля лави під вербою, поклала голову на лапи. Вона когось чекала.

Асаф сів на лаву і теж став чекати. Кого? Чого? Асаф цього не знав, але вже потроху звикав до такого стану речей. Хтось та прийде. Трапиться щось нове. Хто-небудь ще, пов’язаний із Тамар, вигулькне на його шляху.

Він тільки не знав, з якою з двох Тамар — з тією, Теодориною, чи з тією, другою, цього детектива? А можливо, є ще й третя Тамар?

Час минав. Чверть години. Півгодини. Нічого не відбувалося. Сонце хилилося надвечір, усе ще палаючи останнім жаром літнього дня, але у вузенький провулочок уже забрів вітерець. Асаф раптом відчув, як він стомився. З самого ранку на ногах, і мало не весь час — бігцем. Але це була втома не тільки від метушні, фізична напруга ніколи його так не виснажувала. Тут щось іще, подібне до безперервного збудження, такого собі внутрішнього заводу, незгасаючого жару. Але Асаф не почувався хворим. Радше навпаки.

— Дінко, — сказав він тихенько, намагаючись не ворушити губами (мимо пройшли люди, і він не хотів, щоб вони подумали, ніби він розмовляє сам з собою). — Знаєш, котра година? Невдовзі шоста. А ти знаєш, що це означає?

Дінка підвела одне вухо.

— Це означає, що вже дві години тому Данох замкнув свій кабінет, і ветеринар теж пішов додому. І я тебе туди сьогодні не поверну. Виходить, що тобі доведеться ночувати у мене вдома.

І, промовивши це, Асаф зрадів.

— Тільки проблема в тому, що у моєї мами алергія на собачу шерсть, правда, зараз батьки за кордоном, але ти, будь ласка, обережніше зі своїм волоссям...

Дінка загавкала і схопилася на ноги. Молодий, дуже худий і трохи скособочений тип наближався до них, виринувши з тіні плакучої верби. Асаф випростався. Хлопець тоненьким голоском промовив: «Дінко!» — і кинувся до неї, підтягуючи одну ногу. Щось дивне було в посадці його голови, немовби він відтягував її назад чи бачив лише одним оком. У руці він тримав важкий поліетиленовий мішок з написом «Маца Єгуда». Помітивши Асафа, хлопець зупинився, і вони відсахнулися один від одного.

Хлопець — тому, що, вочевидь, сподівався зустріти Тамар, а дістав Асафа. Асаф — тому, що розгледів його обличчя. Весь лівий бік цього обличчя був укритий червоно-фіолетовою плямою від опіку — щока, підборіддя і ліва половина лоба. Тонкі, стягнуті, білясті губи з лівого боку теж мали неприродний вигляд. Здавалося, хтось наново зліпив їх.

— Пробач, — пробурмотів хлопець, швидко відходячи. — Я думав, що це знайомий собака.

Він розвернувся, промайнула чорна кіпа.

— Стій! — Асаф кинувся за ним, Дінка слідом.

Хлопець, не обертаючись, прискорив крок. Але Дінка обігнала його, гавкаючи від захвату і розмахуючи хвостом, і кинулася йому на груди. У нього не лишилося вибору. Вона так раділа, що довелося зупинитися, нахилитись до неї і взяти її велику голову в руки. Дінка вилизувала хлопцю обличчя, а він сміявся своїм дивним, тоненьким і деренчливим голосом.

— А де ж Тамар? — тихо спитав він чи то собаку, чи то Асафа.

І Асаф відповів, що він теж її шукає. Тоді хлопець випростався, повернувся до нього і завмер навпроти в кривій, скособоченій позі. Що це означає — шукає?

Асаф розповів йому всю історію. Не всю історію, звичайно, а тільки історію з мерією, Данохом і собачою нічліжкою. Хлопець мовчки слухав. Поки Асаф говорив, він ще трохи повернувся, майже непомітно, невловимими рухами, доки опинився до Асафа у профіль, неушкодженим боком свого обличчя. Так він і стояв, неуважно дивлячись на вербове віття, ніби хотів дійти якихось певних висновків через споглядання природи.

— Ну, це для неї удар — загубити собаку, — сказав він нарешті. — Чого вона робитиме без собаки? Як дасть собі раду?

— Авжеж, — сказав Асаф навмання, — вона, напевно, страшенно до неї прив’язана.

— Страшенно прив’язана? — Хлопець хихикнув, немов Асаф зморозив якусь особливо видатну дурницю. — Та що там — страшенно прив’язана! Вона кроку без цього собаки ступити не може!

Навмисно байдужим голосом Асаф спитав, чи немає у хлопця яких ідей, де можна знайти Тамар.

— У мене? Та звідки мені знати? Вона... вона не розповідає, тільки слухає. — Хлопець копнув носаком кам’яний бордюр. — Вона... як би тобі пояснити... ти з нею говориш, а вона слухає. Ну то що тобі залишається? Ти все й викладаєш. Отакі-то справи.

Голос у нього, подумав Асаф, тоненький, як у маленького хлопчика, трохи плаксивий.