Давид Гроссман - З ким би побігати

— Ти їй розповідаєш таке, чого нікому зроду не розповідав. А все тому, що вона страх як хоче тебе слухати, врубаєшся? Їй твоє життя цікаве.

Асаф спитав, де вони познайомились.

— Тут, — хлопець показав рукою на лавку, — де мені ще знайомитись? Вона приходила із собакою, а я отут сидів, ось приблизно о цій годині. Я завжди увечері з дому виходжу. Саме те, — додав він, квапливо ковтаючи слова. — Не зношу спекоти.

Асаф мовчав.

— А тут, не так давно... Здається, три місяці тому, чи що? Приходжу я сюди, бачу — вона сидить. Зайняла моє місце... Але не навмисне, вона ж мене ще не знала. Я вже збирався розвернутися і піти, так вона мене покликала... — Він затнувся. — Спитала про щось, вона когось шукала дуже... — Він знову пом’явся. — Не має значення. Щось там її особисте. Загалом, те та се, ми розбалакались. І з того часу щотижня вона сюди приходила, іноді навіть двічі. Сидимо, балакаємо, їмо, що мама приготує, — він кивнув на великий поліетиленовий пакет, який тримав у руці. — Тут і для Дінки є. Я кожного тижня збираю. Дати їй, чи що?

Асаф подумав, що Дінка навряд чи їстиме після ресторану, але не захотів його ображати. Хлопець дістав з пакета ще один пакетик, трохи менший, і гарненьку миску і почав наливати в неї навар з картоплі та кісток. Дінка подивилася на їжу, потім на Асафа. Асаф підбадьорливо підморгнув їй, і вона нахилила голову і стала їсти. Асаф був певен, що вона зрозуміла його натяк.

— Слухай, а ти кави хочеш?

Це буде вже третя кава за день, а він зовсім не звик до неї, але Асаф понадіявся, що разом з кавою продовжиться і розповідь. Хлопець дістав термос і налив каву у два пластикових стаканчики. На лавці він розстелив квітчасту матер’яну серветку і поставив на неї блюдце з солоним печивом і вафлями, тарілку із сливами і нектаринами.

— Це я вже так звик, що вона приходить, — вибачаючись, усміхнувся він.

— А минулого тижня вона приходила?

— Ні. І два тижні тому, і три, і місяць тому. Я через те й хвилююся. Адже вона не з таких, що так от просто звалить чи кине тебе, не сказавши. Розумієш? Весь час я сушу голову, що з нею могло трапитись?

— І її адреси у тебе немає?

— Ну, насмішив! Навіть прізвища немає. Якось раз я питав її, та нє, навіть кілька разів, але у неї ці, як їх... принципи і таке інше... ну, незручно, вони дуже чутливі...

— Хто це — вони? — не второпав Асаф.

— Вони... такі, як вона. У її становищі... у стані...

Наркотики, подумав Асаф, і серце його впало. Він уявив Тамар в одному з таких «станів» і відкусив солоного печива, ніби шукав у ньому розраду.

— Ну і цирк! — захоплено хихикнув хлопець. — Вона теж завжди починає їсти з печеньок!

У ньому було щось відкрите, незахищене, як у маленької дитини, яка ще не навчилася зберігати дистанцію. Хлопець повагався, потім простягнув Асафу худу, дуже слабку руку:

— Мацліах [41] Мацліах — щасливчик (іврит). .

— Чого?

— Звати мене так. Мацліах. Бери ще. Це мама робить.

«Мама» він промовив з особливою теплотою. Ситуація була предивною, але Асафу було приємно сидіти з цим хлопцем на цій лаві під вербою. Він узяв ще печива. Треба сказати, що цін не дуже любив солоне, але думка про те, що Тамар гризла такі ось печеньки...

Дінка підчистила миску і, обважніла, простяглася осторонь.

Раптом до Асафа дійшло:

— То ти щодня приходиш сюди з печивом і кавою і чекаєш її?

Хлопець глянув убік. Знизав плечима.

— Не щодня. Чого там щодня, ти думаєш, я що? Щодня буду приходити?

Запанувала довга мовчанка. Потім він сказав, немов мимохідь:

— А може, й щодня. Я знаю? А то... якщо вона прийде, то я вже буду готовий.

— І ти вже місяць чекаєш?

— А що, мені важко? У мене, так вийшло, якраз ніякої роботи зараз, я вільний. Впадло мені, чи що, спуститися сюди увечері, почекати трохи? Час провести...

У кінці провулка показався чоловік. Мацліах угледів його задовго до того, як Асаф чи Дінка звернули на перехожого увагу. Він миттєво розвернувся, викривившись усім тілом так, що виявився майже спиною до перехожого. А той — заглиблений у власні думки старий — пройшов, навіть не поглянувши на них.

Асаф почекав, поки кроки старого стихнуть.

— Ну, і ви розмовляли з Тамар?

— Розмовляли? В тому сенсі, що по-серйозному? — Мацліах гордовито розвів руки в сторони — прямо як рибак, що хвалиться багатим уловом. — Віриш? Ні з ким на світі так не поговориш! А то люди, вони одразу косо на тебе дивляться, адже так? Одразу думають: а чого це з ним? Для них лише зовнішність важить. Ну, а візьми мене, наприклад. Для мене зроду зовнішність нічого не важила, ні-чо-го! Адже правда, головне, що у людини всередині? Точно? Тому я тобі кажу: у мене друзів немає, і вони мені не потрібні.