Давид Гроссман - З ким би побігати

І він розповів і про це.

А Лея слухала.

І ще про те, як за ним гналися містом.

— А це ось її, — сказав Асаф, нарешті скинувши рюкзак. Він розказав, як визволив його з камери схову.

Лея мовчала. Тільки сиділа, дивилась на нього, і дві подовжні складки на її лобі стали ще глибшими. Раптом вона немов прокинулася:

— Таж за всією цією біганиною ти сьогодні ще не їв, факт? Поїж, а потім поговоримо.

У Асафа в животі буквально різонуло.

— Але що ж із Тамар? — пробурмотів він, ковтнувши слину. — Треба ж поспішати.

Лея побачила, як сіпнувся у хлопця борлак, і щось у ній несподівано сколихнулося. Вона тримала ресторан уже понад дванадцять років і жодного разу ще не зустрічала людини, яка б відмовилася від її страв.

— Тамар у надійному місці, — сказала вона несподівано для себе. — Ти попоїж.

— Але у мене немає грошей, — пробурмотів Асаф. — У мене вкрали.

— Заклад пригощає, — розсміялася Лея. — Ти що любиш?

— Усе, — усміхнувся у відповідь Асаф, зрозумівши, що нарешті попав у гарні руки.

— Ось усе й отримаєш, — вирішила Лея і встала. — Я пішла на кухню, але не хвилюйся, я тебе не кидаю.

Асаф з насолодою накинувся на їжу. Йому принесли цілу батарею страв — вишуканих і гострих, аж дух захоплювало від цих смакових хвиль, що забивали памороки, аж крутилася голова, але цілком однозначно свідчили: тут йому бажають добра.

Лея час від часу задумливо поглядала на нього через кухонне віконце і вдоволено усміхалася такому здоровому і доброму апетиту. Несподівано вона напружилася, завмерла, потім підкликала Саміра і тихо попросила збігати до неї додому, відпустити няньку і привести Нойку. Якомога швидше.

Самір здивовано втупив у неї очі:

— Сюди? Просто зараз? Ви впевнені?

Так, так, вона впевнена. Швидше. Вона повинна з’ясувати щось дуже важливе.

— Я знаю, що вона зникла, — сказав Асаф, розуміючи, що настав час поговорити про справу.

Лея сиділа навпроти, помішуючи каву.

— І ще я знаю, що вона в біді. Я хочу її знайти. Ви мені допоможете?

— Хотілося б, — просто відповіла вона, — але не можу.

— А-а, — розчаровано протягнув Асаф. — Ось і Теодора не могла.

Запала довга мовчанка, якась напруга повисла в повітрі.

Лея з подивом думала: «Ну й ну, ти й до Теодори дістався?» Щось у цьому хлопчиську чіпляло її. Вона не могла сказати, що саме, але щось точно чіпляло. Асаф мовчав і думав, що це несправедливо, адже хтось повинен-таки йому зараз допомогти, бо сам він не впорається.

— А ти знаєш, я в житті не зустрічала цієї Теодори. — Лея знизала плечима. — Іноді я навіть думала, слово честі, може, вона всього лише фантазія Тамар? Ну... ти ж уже знаєш, що у неї трапляються фантазії і всякі ідеї, правильно?

Асаф згадав Мацліаха, уявив дівчинку на бочці і всміхнувся.

— І ще... — Лея відчувала, що вона ступає на дуже слизьку доріжку, говорячи про Тамар з незнайомим хлопцем, але інтуїція підказувала, що вона робить це заради дівчинки. — Для Тамар страшенно важливо, щоб її друзі не зустрілися між собою. Вона... з кожним їй треба бути самій, ніби тільки в її і в його світі.

Лея подумала, що у хлопця до всього ще й одурінна усмішка.

— Коли я її питаю, чому це так, знаєш, що вона мені відповідає? «Поділяй і пануй!» Що ти про це думаєш?

— Що я думаю? — Асафу раптом стало надзвичайно приємно, що його мають за експерта щодо Тамар, немовби у своїх мандрах її слідами він нагромадив чималий досвід і тепер розуміє мотиви її вчинків. — Може... можливо, так у неї більше свободи, я маю на увазі, що у неї... більше простору, — раптом вискочило з нього улюблене слівце Реллі.

— Саме так! — у цілковитому захваті вигукнула Лея. — Здається мені, що вона з оцим своїм «поділяй і пануй» може з кожним бути абсолютно іншою людиною, хіба ні?

— Ага, я теж так думаю, — погодився Асаф. — Свобода. Це найважливіше для неї...

Він розгублено замовк. Виходить, що Реллі не така вже й не права, але як же тоді Носоріг...

Лея, підперши підборіддя великою долонею, задумливо дивилася на Асафа, точніше, крізь нього, захоплена якоюсь думкою.

Вона труснула головою.

— Слухай, ти... як би це сказати... окрім школи ти ще до чогось докладаєш рук? До мистецтва там якогось?..

— Ні, — розсміявся Асаф. — Що це ви раптом?

— Так... подумалось. — Задоволена усмішка ковзнула по її обличчю.

Але ж фотографія теж мистецтво, отямився Асаф. Його вчитель у студії вважає саме так. І на виставку в кінці минулого року взяли п’ять його робіт... От тільки чомусь він ніколи не думав про себе як про «художника». Та й не хочеться йому бути художником. Напевно, тому, що Реллі вічно корчила з себе творчу особистість, а його це завжди дратувало. Ну так, є, звичайно, і Картьє-Брессон, і Діана Арбус, і ще інші, але куди йому до них...