Давид Гроссман - З ким би побігати

Лея зітхнула, глянувши на його пом’яте обличчя.

— Скажи-но... — П’ятнадцять років тому ось приблизно так само чіплялись до неї самої. — Скажи мені, ти нічого не боїшся?

— Звичайно, боюся, — розсміявся Асаф. Бачила б вона, як він талапався у ставку і як потім трохи не впісявся, як трусився, доки біг сюди. — Але я її знайду.

Не розуміючи, звідки у нього така впевненість, Асаф відчував, що говорить зараз, як той смішний стариган з рушницею — немов герой старомодного вестерну.

— Ні, це факт, — промимрив він. — Я її знайду.

Лея дивилася на нього з дивним задоволенням: як він сидить на стільці, злегка подавшись уперед, коліна зсунуті, широкі ступні трохи розставлені, розчепірені пальці зчеплені в хлоп’ячому жесті, немовби він просить про щось. Зніяковіла усмішка, що ховалася в куточках рота, спливла на поверхню і вбила Лею.

— Так... — прошепотіла вона з незвичною для себе слабкістю, ніби відповідала на його думки.

— Я стільки вже бігаю за нею, що майже знаю її, — тихо мовив Асаф і здивувався своїй відвертості.

— Ось і мені так здається, — ледве чутно відповіла Лея.

— Що? — стріпнувся він, здивований цією сомнамбулічною розмовою.

— Ходімо. — Вона рішуче встала. — Ходімо, трохи прогуляємося.

— Куди?

— Побачиш. — І вже на ходу, самій собі: — Ми, дівчатка, повинні допомагати одна одній.

Лея дала розпорядження кухарю, приготувала для маляти пляшечку з водою, написала якусь записку і сунула її в конверт. Асаф ні про що не питав. Коли вони вийшли на вулицю, він швидко озирнувся — праворуч, ліворуч. Вулиця була безлюдна. Асаф помітив, що Лея теж озирається, та й Дінка насторожено крутила головою. На автостоянці Лея познайомила його зі стареньким жовтим автомобільчиком і пристебнула Нойку до ультрасучасного дитячого сидіння, що коштувало на вигляд не менше, ніж сам автомобіль. Якийсь час вони крутилися вузькими вуличками старого міста, іноді Лея зупинялася і довго вичікувала. Одного разу вона різко загальмувала, коли вулиця була геть порожньою, завернула на маленьку стоянку і вимкнула мотор. Кілька хвилин по тому мимо пройшли два типи, одного з них Асаф упізнав — той самий худий Елвіс, що гнався за ним. Він здивовано подивився на Лею. Як це вона вирахувала їх?

— Лисий лисого здалека бачить, — усміхнулася Лея, рушаючи машину.

Вони ще довго прочісували вулиці, то зупиняючись, то рухаючись далі — як підказувало її чуття. Асаф звернув увагу, що Лея більше дивиться у дзеркальце, ніж на дорогу.

— Чуєш, — сказала вона трохи згодом, — не ображайся, але я хочу, щоб ти заплющив очі. Краще, щоб ти не бачив, де ми їдемо.

Асаф усе зрозумів і зажмурився.

— Якщо вони навіть, боронь Боже, тебе спіймають, щоб ти їм не міг показати дорогу.

— Якщо треба, я можу зав’язати очі.

— Ні, — розсміялася Лея. — Я тобі вірю.

Йому навіть сподобалося їхати із зажмуреними очима: похитуватися в темряві, заспокоюючись після вранішньої гонитви, перед тим, що чекає на нього попереду. Ноа на задньому сидінні мирно посопувала, і Асаф подумав, що й він не проти трохи подрімати.

— Увімкнути музику?

— Ні.

— А історію хочеш послухати? Не розплющуй очі!

— Так.

І Лея розповіла йому про свій ресторан і про ті важкі роки у Франції, коли вона навчалася куховарського мистецтва. Кількома натяками вона навіть позначила колишнє своє життя і скосила очі на Асафа, перевіряючи, чи не налякала хлопця. Не налякала. Лея глибоко зітхнула, потягнулася, не відпускаючи керма, і тихо розповідала далі. Вона так розмовляла лише з Тамар — не намагаючись боротися з раптовим, як хвиля, бажанням виговоритися. На якусь мить Леї навіть захотілося розповісти про Шая, але вона вчасно опам’яталася — вона й так забагато наговорила, тепер дістанеться від Тамар, хай уже хлопець сам усе з’ясує. Час від часу вона поглядала на Асафа — от дивно, а вона ж точно знає, яким цей хлопчик буде через десять років, і через двадцять, і через тридцять. Іноді Леї здавалося, що він заснув, і тоді вона замовкала, але він видавав легке мимрення, і вона знову продовжувала розповідати. Про Нойку, що маля — найбільший подарунок, який вона отримала від життя, і що цим подарунком вона багато в чому завдячує Тамар, яка переконала її зважитися на цей крок.

Тут Лея несподівано розсміялася:

— Не знаю, чого це я розбалакалась. Ти, мабуть, думаєш, що я кожному стрічному викладаю все про себе?

— Ага. Розкажіть іще!

Дорога бігла назад. Ноа тихенько зітхала уві сні. Лея провадила далі. І раптом замовкла. Навіть не розплющуючи очей, Асаф відчув її напругу. Тепер машина повільно тряслася на вибоїнах. Крізь зімкнуті повіки пробивалося руде світло надвечірнього сонця.