Давид Гроссман - З ким би побігати

— Викинь ти з голови на фіг цього твого Ідана-Шмідана! — одразу ж промовила у неї в голові Лея, мовби тільки й чекала слушного моменту. — Забудь про нього, та й квит! Він мізинця твого не вартий.

Тамар натягнула на себе коца, пригадала останню розмову з Леєю про любов.

— Ні, не переривай мене! Дай мені хоч раз у житті сказати!

— Взагалі-то ти без упину говориш, — усміхнулася Тамар.

— Ти, ось що... твоя помилка в тому, що ти шукаєш собі хлопця, щоб теж мав стосунок до мистецтва, правильно?

— Припустімо.

— А навіщо тобі ще один подібний до тебе, скажи-но мені? Що це за дурість така? Тобі й справді потрібен ще один звихнутий? Ні, тобі, навпаки, треба... знаєш, хто тобі потрібен?

— Хто? — Тамар ледве не розсміялася під коцем.

— Тобі потрібен мужик із сильними руками, — заявила Лея. — А знаєш, чому?

— Чому?

— А щоб не тремтіли вони у нього. Щоб підняв він свою сильну ручищу, а вона не тряслася. Ніби як статуя Свободи, зрозуміла? Але без цього морозива американського, тільки розкрита рука, і тоді ти... — Лея підвела свою квадратну, шорстку, з обгризеними нігтями долоню і помахала нею в повітрі. — І тоді ти здалеку, з будь-якого місця на світі, побачиш цю ручищу і зрозумієш, що можеш сміливо сісти і трішечки перепочити. Зрозуміла?

— Ох, Леє...

Наступного дня Шелі не ночувала в їхній кімнаті. Не з’явилася вона й через день. Нічого особливого в цьому не було, Шелі могла застрягти у віддаленому місті. Але увечері Тамар раптом так за нею скучила, що запитала когось у їдальні, чи не бачив він Шелі. Той глянув на неї так, наче вона прилетіла з Марса.

— Ти що, не чула? Вчора вранці вона змилася із цим, з триндикалом. Досі не повернулася.

Новина Тамар приголомшила. І не тільки новина, а й те, що Шелі ні словом не натякнула їй про це напередодні.

Весь день ходили різноманітні чутки. Шелі бачили в Рішон-ле-Ціоні з цим хлопцем. Шелі бачили в барі «У негра» по дорозі на Ейлат. Один з бульдогів, що супроводжував тріо акробатів, бачив її, але вона була в компанії з ейлатською шпаною, і він побоявся сунутися до них. У неї навіть вистачило нахабства підійти до акробатів, похихотіти з ними і передати привіт Пейсаху та компанії. Хлопці розповіли, що вона здавалася геть обдовбаною. За вечерею Тамар підсіла до одного з акробатів, і він згадав, що Шел і веліла передати їй особливий привіт. Їй і Дінці. Тамар попросила розповісти все докладно.

— Та що розповідати, — здвигнув він плечима. — Шелі відривається по повній...

Але Тамар напосідала.

Хлопець почухав брудну голову.

— Ну не знаю, сказала, що марок нализалася, що прибалділа, що шляється де хоче — у бедуїнів, у шпани, по клубняках тусується, сказала, що трахається з усіма підряд...

— І ти не зупинив її?! — закричала Тамар у відчаї.

Хлопець спантеличено подивився на неї: йому яке діло, ну дає...

Тамар здавалося, що вона божеволіє.

А наступного дня, тільки почало розвиднятися, приїхала патрульна машина, і двоє похмурих поліцейських ненадовго зайшли до кабінету Пейсаха, відтак поїхали. Пейсах вийшов у коридор, блідий і наляканий. Таким його ніхто ніколи не бачив. На роботу всі роз’їхалися до краю змішані, по гуртожитку ходили жахливі чутки. Тамар намагалася нічого не чути. Виступала вона того дня геть кепсько. Біля будинку Опери її навіть нагородили вигуками «ганьба!» — і справедливо. Тамар кинула співати, розплакалась і втекла. Повернувшись опівночі в гуртожиток, вона з жахом виявила, що всі речі Шелі з кімнати зникли: книжки, жовті черевики, рюкзак. Ліжко Шелі стояло не застелене. Тамар вискочила в коридор, але будинок тонув у мороці й тиші, немов замкнувся в собі. Тамар відчиняла двері, вривалася до кімнат, вмикала світло. Ніхто навіть не закричав на неї, щоб вона забиралася геть. Ніхто не сказав ні слова. Жодного. Решту ночі Тамар просиділа на ліжку, притискаючи до себе Дінку, тужливо підвиваючи і тремтячи всім тілом.

О шостій ранку Тамар про все дізналася. А між двома виступами в Ашдоді вона побачила газету — фото усміхненої Шелі і коротенька замітка. У Ейлаті Шелі сплуталася з якимсь підстаркуватим наркодилером, який запросив її провести час на його віллі на узбережжі. Що там сталося, зрозуміти було важко. Газета цитувала комісара поліції: «Схоже, що обоє добряче напилися і вирішили спробувати щось більш сильнодіюче, ніж звичайно». Так чи інакше, коли приїхала «швидка», Шелі відкачати вже не змогли.

Тамар була сама не своя до кінця дня, навіть подумувала відмовитися від утечі. Вона чудово розуміла, що ні їй, ні Шаю не можна тут залишатися, але сили для втечі не було.