Давид Гроссман - З ким би побігати

А вони відгукнулися, похитуючись з піднятими руками:

Тамар стояла коло вікна в порожній їдальні і дивилася у двір. Вони здавалися їй ламкими стеблинками, коли розхитувалися ось так по-дитячому.

І тут хтось дурнуватим голосом загорланив: «Я так страш-ш-шенно армію люблю!!!»

І раптом з усіх боків двору гримнуло несамовитим ревом:

Ще, і ще, і ще раз, і так десятки разів, довго-довго, можливо, півгодини — одне й те саме, як молитва, розпачлива молитва навиворіт. Під кінець уже й Тамар мугикала пісеньку, стояла і мугикала разом з усіма, як усі: «А може, на хрін хай іде цей план?» І картина перекинулася, ставши з ніг на голову, і раптом Тамар ясно зрозуміла, що це саме за ними правда, вони чесні перед собою, це вони зважилися повстати, обуритися, закричати на всю горлянку.

Адже хто вона така в порівнянні з ними? Хороша домашня дівчинка, голова два вуха. А вони, з яким відчаєм відмовляються вони бути частиною цієї цинічної, лицемірної гри, опертої на наживу і грубу силу... На мить вона позаздрила їхній свободі, їхній безстрашній готовності все навколо роздовбати, шугнути в бездонну тугу, відмовитися від рідної домівки, батьків, родини, яка все одно не більше ніж ілюзія, ще один різновид приємного наркотику, що тамує біль і знімає стрес.

Тамар обернулася, щоб піти до себе в кімнату, і наскочила на групу хлопців і дівчат, які заступили їй шлях. Сміючись, вони пританцьовували перед нею, вклонялися, а один кучерявий курдупель з тріо акробатів почав благати:

— О мамма мія! Та я ж тебе досі взагалі не бачив, не знав, що ти існуєш! — У нього було трохи похмуре обличчя і злегка свистячий голос. — Але після того, як ти заспівала... та я зразу затащився! Залишся, побазаримо, га? Ну відкрий нам таємницю: хто ти така? Ну чого ти, га?

Тамар розсміялася: ні-ні!

Вуличний поет став перед нею навколішки:

Вона знов розсміялася: ні-ні!

Коли це вискочили дві дівчини — смагляві, таємничі красуні, дві близнючки-екстрасенси.

— Ти не проти хвилинку постояти тут між нами? Даси нам ручку? Одразу обом... Стривай, що таке?

Тамар затіпало. Тільки цього їй бракувало. Вона через силу усміхнулась, а вся компанія штовхалася довкола неї, кликала її, манила. Тамар розсунула їх і пішла геть. Їй треба було залишитися наодинці.

Через дві години до кімнати повернулася Шелі, збуджена, пропахла марихуаною. А можливо, і трохи під кайфом. У всякому разі, до кімнати вона увірвалася з шумом, заплуталася в сукні, розбудила Тамар, щоб та розстебнула їй застібку ззаду. Вибачилася, що вона в такому стані. Похвасталась, що лизнула марку. Сонна Тамар запитала навіщо. Шелі мало не луснула зо сміху.

— Ти вже місяць тут і ще не знаєш?

Ні італійської, ні дурнилійської.

— ЛСД. Кислота. Ось навіщо. Слухай, між нами, ти з цим чуваком? Із Шаєм?

— Що з ним? — Тамар миттю прокинулась.

— Та ти чого підстрибуєш? Я вже давно запримітила, що між вами щось є.

— Між нами?!

— Точно! Погляди. Весь час. Ти що думаєш, я не бачила? Ви разом як під кайфом. Ти хапаєшся за свою мармизу — і він за свою... Прямо танець такий! А сьогодні... ну, як ви зспівалися!

— Яз ним узагалі не знайома, — з перебільшеним обуренням сказала Тамар.

— Але, може, раніше, га? У попередньому втіленні? Май на увазі, я вірю у всяке таке.

— Ну, хіба що в попередньому втіленні, — погодилася Тамар.

— А бачила ямочку у нього? — аж умлівала Шелі. — Він тут, може, з рік, а я її вперше угледіла!

— Так, — шепнула Тамар. — Він милий.

— Тільки дивися не закохайся. Він хлопець кінчений. Увесь час під кайфом. Без цього діла ледве тягне.

Тамар постаралася обліпити тремтячі струни свого голосу бетоном і цементом.

— А чому його так пасуть? Чому за ним завжди ходить хто-небудь з оцих? Адже тільки за ним так стежать.