Дмитро Кешеля - Родаки

— Ви таке дурне чули, Пітю: «З ким поведешся — од того й забеременієш?», — сказала до корчмаря Юльча. — Можна подумати, што в мене іншої жури немає, лем усе в пищалки свистіти.

І грюкнувши пивною гальбою об прилавок, кулею і собі помчала за бароном Калошнею.

А я і далі лежав собі тихенько на столі у прибудові корчми. У цьому приміщенні, що слугувало інколи за столову для міського панства, пахло для мене якось дуже таємниче. І я не відав, чи милуватися, а чи осточортіло плюватися. Тільки згодом збагнув, що то так до нудоти плісняво пахла влада. Вона постійно крутилася по буфетах, закусочних і пахла іржавими оселедцями, папіросами «Біломорканал», прілими пряниками, маринованою килькою і перегаром «Московської» чи… Доки я, спеленаний на столі, дотямлював, чим ще пахла влада, прибіг найменший Жидик і сповістив нянька: телиться корова. Пітько, навіть не здогадуючись, що у прибудові на столі лежить новохрещений Данко, хутко замкнув корчму і дременув додому.

А бідна моя мамка стояли на воротах і заламували руки, куди поділися новоспечені кумове із хрещеником. Тут уже увірвався терпець і бабі Фіскарошці. Одяглася і попрошкувала до церкви. Але по дорозі йшла попри обійстя барона й уздріла, як Калошня рубає дрова.

— Ільку, качка би тебе копнула, а де наш малий лилик? — запитала перестрашено баба.

— Но та я пак відки знаю? — розвів руками барон. — Я їх із Юльчею лишив у корчмі.

— А што, наш малий вже п’є, найся не приказує? — перехрестилася Фіскарошка.

— Я тої ганьби не переживу! Я ся вдавлю авать утоплю! — раптом хряснув сокирою об дерево барон Калошня. — А ви, Марько цукрена, скоро біжіть і Юльчі межи ноги пищалку забийте!

Отетеріла баба, дивлячись, що барон не в’яже і не плете, хутко побігла до сестри Полані на прізвисько Вашінгтонка — матері Юльчі. А там почула, що герцогиня вернулась домів доста давно. Наплакалася і мінут заз двайчіть фешанула [58] Гонорово піти. собою в Лавки глядати якусь нечисту силу.

І тут уже спохватилися всі Данки. Лемент стояв такий, якби з небес доправди падали татари на конях. Бідний барон Калошня, рятуючись від праведного гніву Данків, зо страху скочив у колодязь, схопився за ланцюг і висів на ньому, тремтячи, як гівно на мотузці. А жертву нечистої сили — герцогиню Едінбурзьку, коли б Данки схопили в ту мить, даю ніс на відріз, втопили б у туалеті. І тут комусь спало на думку пошукати мене в корчмі. А та виявилася з колодицею на писку.

— Даю вам слово, я не крав вашого хлопчика! У мене своїх, як вошей, повно, — біг поперед юрби розлючених Данків корчмар Жидик, якого ледве знайшли під Ловачкою.

Коли відкрили корчму, я тихенько спав собі на столі. Збоку стояв величезний ящик, у якому ріс пишний олеандр. Його крона, наче мамка, схилилася наді мною й усміхалася мені десятками квітів. Вони, гейби рожеві ангелятка, зграйками сиділи на гілках і божественно пахли. Я міцно спав і вдихав-пив ті запахи заморських квітів.

І мені снилась земля Єрусалимська. Порепана і гаряча, як житній хліб, Єрусалимська земля. Земля, по якій ходив Христос.

Земля, по якій ходив Христос, пахла квітами олеандрів. Квітами, схожими на рожевих ангелят…

…Гнів, занесений моїм дорогим няньком зранку в нашу хату, почав помаленьки вивітрюватися. Баба рубанула востаннє долонею повітря і твердо сказала:

— Най виключать нашого Митрика із школи! Але попам’ятайте, ще прийдуть такі часи, що і Динамітка, і той довбанутий директор Сусанін будуть за нами бігати і на колінах просити, авби наш дітвак вернувся до школи. А ти, Митьку, головне, не дуже переживай, бо апетіт утратиш! — суворо наказала мені.

А я, звісна річ, так переживав у ці хвилини за школою, як баран, коли вовк удавиться кісткою.

— Але й сидіти дома не будемо, — мовила далі. — Богонько нам подарував красну днину — йдемо у Мочар крумплики [59] Картопля. обгортати.

— Як, ми лем двоє? — насторожився я, бо до роботи теж не мав великої дяки.

— А чого двоє — троїчко: я, ти і дідо.

Вістка про моє виключення зі школи через хімію і Динамітку так вразила діда Соломона, що після потрясіння і великих переживань він знову солодко заснув біля печі.

— Діду, вставайте! — тормошу його за плече, переживаючи, що мені доведеться трудитися з мотикою і за Соломона. — Вставайте! Доки думаєте дрихнути?

— Митьку, ти не кричи так на дідика, — зласкавилася баба. — Він тому так много спить, бо тренірується перед смертю. Ти знаєш, кілько там треба буде спати?