Дмитро Кешеля - Родаки

— Но та тогди, давайте, викоплемо йому в саду яму, то най там і спить.

— А чому в ямі?

— Авби вже заєдно не лем до сну, а й до землі звикав, — кажу діловито.

Дід потихеньку встав із свого трону з-під печі і, вмовляючись, мовив сам же до себе:

— Мусиш, Мішку, мало кістками погриміти, бо крумплики, нівроку, любиш їсти.

Далі підійшов до вікна і, щось думаючи своє, сказав:

— Ади, вже тягнеться до нас водяноє-неправое. Такий нездалий, гіби цілу ніч із псами зайців гонив по винницях.

Фіскарошка й собі кукнула у вікно і від щирого серця вліпила діда межи плечі.

— Ти, борсуку нехрещений, як так можеш говорити за пана Фийсу? Він што — рівня тобі, пас свині з тобою? — розгнівалася.

Коли пан Фийса навідувався до нас, з ним заходила вся позитивна і негативна енергетика. Ще здалеку починали танцювати на прив’язі собаки, реготали свині, розліталися від страху кури, перелякано кричали в сінях відра — весь світ приходив у незримий, але напружений і впертий рух.

Цього разу пан Фийса увійшов до хати тихіше кишенькового злодія. І вигляд мав такий, немов його щойно відкопали з могили, — весь ніби висічений із каламутного льоду.

— Марько, ваш Сталін — сатана? — запитав тихо, навіть не привітавшись.

— Пане Фийсо, Богонько милосердний з вами — про што ви кажете, — ледь не захлинулася з несподіванки баба.

— Ваш Сталін, Марько, — сатана. Сатана, світом человічеським ще не знана, — вже твердо сказав пан Фийса і безсило опустився біля дверей на долівку.

— Хрест на мені, хрест на тобі. Свят… свят! — почали баба кидати на себе і на пана Фийсу хрести. — Ви не боїтесь таке страшне говорити? Маєте гріх неспасенний — таке про вождя, про отця нашого таке говорити.

— То не я казав. То говорив дорогий Микита Хрущов. Най Богонько його довго на світі подержить, бо правду має, — луснув п’ястуком об одвірок Фийса.

Баба схопилася за голову, присіла на ослінчик і мала такий вигляд, ніби небеса впали водномить перед нею і розлетілися на друзки.

— Вшиток світ говорить, як праведник Микита Хрущов сими днями вивів на чисту воду злодія й убивцю Сталіна, — продовжував Фийса. — Я своїми вухами нині слухав по радійови з Лондіна. Там таке, Марько, говорилося, таке говорилося про злодіянія сатани Сталіна.

Тут пан Фийса не витримав і тихо заплакав. Баба як скам’яніла на ослінчику, так і не ворухнулась.

— Е, пане Фийсо, не беріть собі дурноє до голови, а горячоє до яєць. Чим би не бавилися пани — лем би не було войни, — висунувся, як ховрах із нори, дід Соломон. — Ви ліпше уповіште, ци ви знали, як большевики паскудно називали палиньку?..

— Што-што, Мішку, ви казали? — промлявив отетеріло пан Фийса.

— Ци ви знали, як паскудно большевики назвали паліньку, а ми з вами ту гидоту тепер мусимо пити.

Пан Фийса нерозуміюче похитав головою.

— Так обисьте знали — однедавна большевики паліньку обізвали нечистим духом і лом… лом… якимось фрасовим ломом. І тепер, видати, сісі паліньки і вина лем будуть вредити нашому здоровлю.

Бідний Фийса якимось благальним поглядом глянув на бабу, і тою відразу підкинуло. Схопила тістокачалку і як вперіщила Соломона знову межи ті бідні межиплечі.

— Як лем тобі язик у роті не звариться од такої паскуді. Світ перевернувся, такоє горе, а тобі все лем шалениці в голові? — осудливо мовила баба.

Бідний дід притих, як заєць під капустою, і винувато, голосом куріпочки проказав:

— Так було все, пани єден другому в очі плюють, а жебрака по голові товчуть.

Але баба вже не слухала діда, вона віддала йому частку свого гніву і тепер спокійніше повела мову:

— Пане Фийсо, а може, ви обізнались, штось не те почули. Не про того, нашого любимого вождя Сталіна.

— О ні, Марько, я англіцьку знаю так, як материнську бесіду… Лондін не бреше! — підняв догори пальця пан Фийса. — А ще я заходив до вашого Штефана — він тоже чув Амеріку на українській бесіді. І тоже казав, што вшитко чув, як Микита давав копанці Сталіну.

— Якшто правда, што вже і наш Штефан казав, то я вже і не знаю, што говорити, — розвела безпорадно руками Фіскарошка.

Штефан — найстарший син баби Фіскарошки, мій стрийко. Про нього в родині дуже рідко велася мова. А коли й заходила — дуже обережно і навіть якось неохоче. Бо як знала говорити Фіскарошка про Штефана: «Е-е-е, розум майте, то пасуля не з нашої файти». А дід Соломон казав ще так: «Тото потятко заблудилося і до нашого гнізда прибилося».

Удався Штефан на рідкість тямовитим, гострим на розум і твердим на характер. Із самого дитинства прикипів до книжок і був найкращим учнем школи. І як не дивно, ним гордилися не так Данки, як учителі.