Дмитро Кешеля - Родаки

Під кінець навчального року в школи краю навідувались пани із Праги для виявлення здібних селянських дітей. їх відбирали і відправляли на подальше навчання у Прагу, Братиславу, Брно. Згодом із них ставали відомі у світі вчені, митці, лікарі, полководці, дипломати і радники президентів.

У цей щасливий список розумних жебраків потрапив і малий Штефан. Більше того, побачивши родинні нестатки, дідові навіть ще й призначили щомісячну грошову допомогу. За те, що держава забирала старшого сина-помічника. Дід стенув плечима, махнув рукою, а баба аж зраділа:

— Та най іде з Богоньком! Хоть не буде нас своїм розумом дражнити і постоянно моралі читати.

Відмінно закінчивши гімназію, Штефан успішно навчався на філософському факультеті Празького університету. Штефанові світило велике майбутнє, але й досі ніхто не може втямити, коли і яким фрасом наш стрийко, як казали баба, знюшкався з комуністами і став фанатичним апостолом їхньої віри. І коли охоплена дурманним червоним полум’ям закарпатська молодь кинулась у сорокових роках через кордон до Радянського Союзу, він був серед перших.

Про літа, проведені в Союзі, стрийко Штефан не любив, а може, боявся оповідати. Але одного разу — це вже по кількох роках од війни — ми відзначали якесь родинне торжество. Штефан трохи випив, розчулився і почав захоплено розповідати про біле диво інею, з яким зустрівся, коли перетинав кордон.

Він переходив кордон якраз напередодні Різдва Христового. І хоч у цю пору в горах вже давно ґаздує зима, того року, як це часто є в Карпатах, тут надовго забулася сльотаво-смолава осінь… Було темно, із прогнилого неба лило. Аби не збитися з дороги, Штефан вирішив передрімати ніч у закинутій вівчарській колибі. Тут потихеньку і забувся у молодому сні. А прокинувся від білого і пухнастого, як овеча шерсть, світла, що безугавно лилося і лилося тихими струменями знадвору. Висунув голову з колиби і завмер: за ніч дощ перестав, під ранок захухукали північні вітри і здули заляпану стару осінь кудись у долину. А натомість весь світ помолодів і зацвів рясним, багатим квітом інею.

Штефан швидко одягнувся, зібрав речі, вийшов із колиби, глибоко вдихнув повітря і від побаченого завмер.

Навколо, як багаті верховинські ґазди, сиділи тихо в білих гунях [60] Верхній одяг. , старі і мудрі гори. А під їхніми грудьми, мирно посапуючи, досипали, немов діти, гурти дрібніших гір і пагорбків. І на всіх невимовною білизною сяяли, теж зіткані з пухнастого інею, новенькі гуні.

А ще нижче у сріблястих кожушках, немов колядники, завмерли юрби дерев. Ці колядники-дерева теж мали дивовижно білі обличчя, довгі-предовгі пухнасті вії і тільки й чекали Віфлеємську звізду, аби тисячоголосим хором заколядувати.

Штефан потирав від незвично-чистого сяйва очі, і йому весь час здавалося, що за один короткий сон з осіннього сльотавого світу він потрапив у країну білого благоденства. Країну, де народжуються, живуть і вічно царюють білі-білі гуцульські ангели.

Усе тут було для нього казково і незвично. Он, у самому низу, в межигір’ї, немов синя жила на руці старого лісоруба, пульсує і тихо жебонить річка. Ні, вона не просто шелестіла водами, плюскотіла хвилями. У цій білій країні гуцульських ангелів річка весело неслась поміж горами і дзвінко колядувала. Підстрибуючи на перекатах, плигаючи від каменя до каменя, вона, ця янгольська річка, верховинським дівчам швидко бігла, щоб устигнути донести в долину різдвяні пісні. Й аби ті пісні давніх і добрих пастирів нагадали грізним царям цього світу про народження Спасителя, що всі теперішні суєти їхні — то є марнота марнот. Що вічною є звізда Віфлеємська, котра світлом своїм у зневірених душах запалює Віру, Надію і Любов. І вічним є той, хто прийшов у цей світ із словами на вустах: «Я мир вам приніс!».

І така божественна тиша єднала різдвяне небо і землю, що, виділося, торкнешся її легенько перстом — і вона, свята тиша ця, з переляку скрикне, розіб’ється-розсиплеться мільярдами іскринок інію і білим мовчанням затопить простори земні.

І молодому Штефанові здалося, що це біле диво, в якому він прокинувся, — не просто природнє диво, а провидіння, знак Долі, що він іде шляхом Істини. Вмить радістю вибухнули його груди, і навперегінці з веселим криком Штефан полетів у долину, з якої починався і на півсвіту тягнувся загадковий комуністичний світ.

— Браток, ти би краще додому повернувся, — порадив Штефанові молодий прикордонник-українець, коли стрийко вийшов на охоронця.