Дмитро Кешеля - Родаки

Народився я на Небесі — так називали один із присілків села. І народився в Осінь Великих небес. Саме такою — Осінню Великих небес — залишилась у пам’яті людей остання осінь перед приходом червоних на Закарпаття.

Такого дива ніхто не пам’ятав. Ще й не встиг погаснути серпень, як погожого ранку, на Успеніе Пресвятої Богородиці, небеса довірливо притулились до гори Ловачки, якось розімліли і попливли-розгулялись по світу.

Небеса голубими стогами вкрили навколишні гори, пагорби та обійстя людські.

Небеса, тихо шелестячи, текли руслами давно вимерлих рік.

Небеса затопили навіть колодязі, і жінки кожного ранку, черпаючи воду, витягали повні відра усміхнених і мудрих небес.

Небеса були настільки первісно чисті, що здавалися нерозгадано-піднесеними у своїй неповторності.

Небеса пахли. Небеса пахли бузком і полуницями. Ані до того, ані опісля ніхто ніколи не чув, щоб небеса пахли. І тим бузково-полуничним духом пропахла вся Велика Осінь. Полуницями пахли яблука і груші, виноград, картопля, гарбузи, стиглі кукурудзи. Навіть діти, які народжувалися в пору Великої Осені, пахли бузком і полуницями.

Минали дні, а небеса розлягалися все нижче і все більше топили ліси, поля, близькії далекі села.

Небеса підійшли до землі вже настільки близько, що навіть птахи не мали сили підняти їх на своїх крилах. Щороку, відлітаючи у вирій, птиці піднімалися на недосяжну висоту і вже звідти, печально курликаючи, слали останні поклони землі. А в рік Великої Осені птахи, придавлені небесами, летіли настільки низько, що крилами чіплялися стріх, дерев, кров’ю позначаючи свій вічний осінній шлях.

А небеса підповзали дедалі ближче, і вже бачилося, що Великий Творець взяв землю на долоню і наближає її до своєї зіниці. І то вже не небеса, а Велике Око розглядає пильно не тільки те, що коїться на осінній землі, а й у збуджених людських душах. І побачене, видно, не вельми потішило Великого Творця, бо Великою Печаллю в останню осінь Великої війни огорнулося Велике Око Небесне.

Бувальці поговорювали, що небеса настільки близько підійшли до землі для того, щоб душі невинно убієнних на війні не довго блукали в пошуках воріт Вічності.

Того осіннього ранку мої, святили би ся, мамка помаленьку собі прошкували до гори Ловачки збирати виноград. Йшли вони через Єрусалимські горби — так називали черідку пагорбів за нашим присілком — і ласкаво говорили зі мною. Так, так, вони говорили зі мною, хоча я ще тихенько дрімав собі в мамчиному лоні. І ось мамка йшли собі Єрусалимськими горбами і тихенько говорили зі мною.

Я до смерті не забуду тих мамчиних слів: вони були пухнасті і ніжні, як мицьки на весняних вербових прутиках, м’якенькі, як персики, і пахучі, як груші-медівки. Кожне з мамчиних слів, торкаючись мене, осявало маленьке єство і наповнювало його ніжною музикою. Далі слова, подібно краплям ранкової роси, ласкаво омивали мене, пахуче дзвеніли, і кожне з них світилося своїм неземним, але дуже теплим кольором. Це були слова без звичного земного змісту — вони скоріше нагадували оте невимовне щемне тепло, яким нас облагороджує Великий Творець.

Я навіть пам’ятаю, що кожне мамчине слово було відчутне на дотик. І я торкався мамчиних слів пальчиками. Вони, слова, здивовано розкривали очі й усміхались мені. І взагалі все мамчине лоно було велетенським суцвіттям пташиного щебету, голосом якогось дуже солодкого дощу і того безмежного дива, що зветься щастям, з яким тебе чекають у цьому світі.

Усе життя буде метатися блудна моя душа в пошуках того блаженства, яке відчув і пізнав під материнським серцем. Але найчастіше порожнечею, холодом, безвір’ям і зрадою відлунювалися мої марні пошуки. І ось тепер, коли дуже тяжко, лягаю на теплу землю, притуляюся щокою до неї і чую в ній давно забуту мелодію материнських слів, їх кольори, запахи, тепло. І вірою та надією повниться моє серце. Я знаю, коли покину цей світ скорботи, знову повернуся до материнського лона, і мені там теж буде так само добре, безтурботно, незрадливо і щасливо, як під материнським серцем. Але це вже буде лоно матері-землі…

І тепер мені від жалю до себе так само рясно-рясно падають з очей сльози, як того осіннього ранку капала свіжозварена самогонка в обійсті Ілька Слов’янина на прізвисько Барон Калошня.

Барон саме пробував первак, коли мамка минали його обійстя.

— Анночко, не хочеш причаститиси — така люта, як огень, — припросив до частунку барон мамку.

— Йой, Ільку, мали бисьте совість, куди мені до паленьки, — відповіла мамка знічено.