Андрій Бачинський: 140 децибелів тиші

— Всіх убивати! Хто на мене, мафія всіх убивати! Хто на місто вийти, всіх убивати!

Вихователька обійняла пригніченого Сергія за плечі й повела переодягатися. Дорогою до спального корпусу вони проминули адміністрацію інтернату. Василь Степанович, директор, саме курив, стоячи біля прочиненого вікна свого кабінету.

— А що трапилося, Ніно Андріївно? — запитав схвильовано.

— О Господи, — мало не заголосила жінка, — коли вже той Віктор закінчить школу і піде звідси? Тероризує усіх малих, управи на нього немає! Зробіть уже щось із ним, Василю Степановичу!

Директор загасив цигарку і важко зітхнув. Потім сплюнув спересердя і відповів:

— Гм... Та хтозна, як з ним боротися. То все гени. Мати його, Марія, така сама. Пам’ятаю її, ще відколи в інтернаті вчилася. Ото я намучився з нею!

— Так це ж коли ще було, Василю Степановичу?

— Та давно, ще в дев’яності. Але хіба таке забудеш? Важкі часи були. Фінансування нема, годувати дітей нічим... Ходив я по організаціях, установах різних, випрошував якусь допомогу. Хто грошей дасть, хто одяг чи канцтовари для інтернату придбав... У продуктових магазинах, бувало, випрошу макаронів чи крупи — то вже мають діти що з’їсти... Ех, навіть згадувати страшно!.. Так от, поки діти в інтернаті мало не голодували й мерзли, ця краля, хоч і сирота, а завжди і одяг фірмовий носила, і цукерки дорогі вічно жувала. Звідки то все було? Часом пропаде днів на три-чотири, а потім заявляється, ніби нічого й не було, з повними кишенями дрібних грошей.

— То хіба крала, чи що?

— Та мабуть. Водила компанію з якимись злодійчуками. А після школи одразу вийшла заміж і вродила цього Вітька. Чоловік у неї теж глухий був, у поїздах продавав іконки, сувеніри, а між тим і зілля всяке — наркоту, кажуть. Спіймали, посадили — то там десь і згинув у тюрмі. Начебто у п’яній бійці. А Марія тим часом зібрала навколо себе банду рекетирів та злодіїв. Подейкують, навіть за кордон глухонімих дівчат переправляє, щоб працювали в борделях. Може, прибріхують, а може...

— Ну а міліція куди дивиться?

— Та не хочуть зв’язуватися з нею! Колись Марія попалася чи то з краденим на руках, чи з контрабандою. То хтось найняв журналістів, а ті не розібравшись, що й до чого, написали в якусь закордонну газету, мовляв, наша міліція з нещасних інвалідів знущається, замість ловити справжніх злочинців. Такий галас зчинився! Отак і відпустили Марію — щоб той шум угамувати. Відтоді так і дивляться крізь пальці на її промисли, бо інакше собі дорожче буде... А вона й рада з того, бізнес свій напівкримінальний тільки розвинула. От у тому Віктор і виріс. Дев’ятнадцятий рік хлопцю, а він ледве говорить...

— Ну то нащо йому школа, та, Василю Степановичу? Все одно ж із нього під мамчиним проводом хіба рекетир базарний вийде. Ну ви ж директор! Женіть його геть! Бо вже усіх дітей в інтернаті залякав. Навіть старшокласники його бояться. Гроші він забирав, б’ється...

— Та знаю я, знаю! — відмахнувся директор. — Але ж ніхто не ризикує свідчити проти Вітька відкрито. А без свідчень і заяв прокуратура за справу не візьметься, бо мамця його, в разі чого, знову галас здійме... У глухих свій світ, свої порядки... Наші старшокласники розуміють, що у більшості з них дорога в житті одна — будівельна бригада або базар. А там усім заправляє Марія. От і виходить — не перетерпиш зараз, потім ще гірше буде. Гріх таке казати, але хай би того Вітька разом із мамцею запроторили в тюрму років так на надцять.

Директор говорив швидко й нервово. Сергійко майже нічого не зрозумів, але з виразу його обличчя вловив головне — дебелого юнака, з яким він зчепився в їдальні, віднині треба обходити десятою дорогою.

Вихователька знизала плечима, знову взяла Сергійка за руку й повела нарешті переодягатись у чистий одяг.

Уночі в інтернаті чергував Микола Павлович, тому зустріч із Сергієм він призначив аж на вечір. Після двогодинних занять хлопець так вимучився, що мріяв лише про одне — чимшвидше дістатися до свого ліжка, впасти і заснути. Але його мріям не судилося здійснитись.

Десь опівночі, коли вже всі спали (навіть завуч куняв у кімнаті вихователів), двері до кімнати шестикласників прочинилися. На порозі стояв Віктор або ж Вітьок, як його називали «свої». Засвітив екран мобільного і пройшовся вздовж ліжок. Побачивши Сергія, накинув йому на голову простирадло і почав бити кулаками. Сергій прокинувся. Точніше, перші кілька секунд він не міг збагнути, що відбувається. Це той вічний поїзд зі сну дробить його кістки?