Андрій Бачинський - 140 децибелів тиші

Коли вихователька залишила хлопців у кімнаті, Андрій з Володею почали розпитувати новачка, хто він і звідки. Сергій не розумів їх. Тому просто ліг на ліжко, відвернувся і вдав, ніби спить. Та й не хотілося йому розмовляти. Вони були для нього чужі. Наче з іншої планети. І Сергій не хотів миритися з тим, що він тепер теж уже іншопланетянин.

О десятій в інтернаті оголосили відбій. Після того, як чергова вихователька вимкнула у кімнаті світло, Андрій та Володя повсідалися на ліжках, увімкнули мобільні телефони і направили світло екранів кожен на своє обличчя. Так вони бачили один одного і могли продовжити спілкування. Сергій спостерігав за ними. Після заняття з Миколою Павловичем він уже розумів деякі жести. Вочевидь, хлопці розмовляли про своїх батьків, бо найчастіше показували жест «мама», торкаючись вертикальною долонею спершу до правого, а потім до лівого кутика губ, і «тато» — торкаючись долонею до чола і до підборіддя.

«Щасливі, — з гіркотою думав Сергій. — У них немає слуху, зате є тато й мама. І на вихідні вони їх забирають додому».

Він важко зітхнув і знову повернувся до стіни. Через декілька хвилин заснув. Уві сні знову сидів на задньому сидінні татового «Ланоса» і нажахано та безпомічно дивився на величезний поїзд, який з гуркотом і скрипом, розбризкуючи іскри з-під коліс, мчав йому назустріч...

Наступного дня Сергій уперше в цьому навчальному році сів за парту. Перед тим, як розпочати урок, учителька вивела Сергія на середину класу і повільно промовила:

— Діти, це наш новий учень. Його звати Сергій. А це, Сергію, твої нові друзі. Андрія і Володю ти вже знаєш. Познайомся тепер з дівчатками: Катруся, Марічка та Іванка.

Дівчата зиркали на новачка з-під лоба, пересміювалися між собою і виразно жестикулювали. Але Сергієві було байдуже, що з нього хихочуть. У класі було дві вільні парти. Хлопець сів за одну з них і втупився поглядом у вікно. Часом озирався на дошку, на вчительку, яка намагалася одночасно і писати, і пояснювати матеріал, жестикулюючи вимащеними в крейду пальцями.

Після уроку вчителька затримала Сергія. Сіла поряд і написала на листку: «Тобі не важко? Я не надто швидко пояснюю?» Сергій похитав головою. Насправді йому було байдуже, він не збирався працювати над новими задачами чи прикладами. «Ти пропустив місяць занять, нам треба провести кілька додаткових уроків». Хлопець знову заперечив. «Чому? Не хочеш вчитися?» Сергій узяв ручку і теж написав: «Мої батьки були музикантами. І їхні батьки також. Я 5 років вчився в музичній школі. Вони хотіли, щоб я став знаменитим піаністом. У мене був абсолютний слух. А тепер — абсолютна глухота. То нащо мені ваша освіта?» «Так не можна, не опускай руки. Не на одній музиці світ зійшовся. Є багато інших професій. Є безліч можливостей реалізуватися в житті».

Сергій махнув рукою, проте вчителька не здавалася й продовжувала писати: «Наша учениця минулого року перемогла в міжнародному мистецькому конкурсі. Малює чудові картини. А зараз уже вчиться в педагогічному університеті. Мріє колись повернутися до нас в інтернат працювати. Отак-от!»

Сергій хотів було щось заперечити, але над дошкою заблимала лампочка, сповіщаючи про початок наступного уроку. Вчителька весело скуйовдила хлопцеві чуба і промовила:

— Не впадай у відчай. Все ще налагодиться, я впевнена...

Під час обіду в їдальні стався прикрий випадок. Коли Сергій відносив тарілку й чашку до віконця, де складали брудний посуд, хтось поставив йому підніжку й штовхнув. Хлопчина розпластався посеред залу, забруднивши штани й сорочку залишками борщу. Коли підвівся, побачив перед собою дебелого юнака, який стояв, узявшись руками в боки, і реготав. Сергій окинув оком залу і побачив, що інші теж сміються з нього. Образа, що протягом останніх місяців накопичувалася в серці, нарешті переповнила його і вирвалася назовні. Сергій схопив тацю з брудним посудом і перевернув на свого кривдника. По кахельній підлозі розлетілися тарілки, ложки і виделки. На гамір збіглися вихователі. І якраз вчасно, бо юнак уже підім’яв Сергія під себе і замахувався на нього чималим кулаком.

Іван Іванович, інтернатський кухар, першим підскочив до хлопців, схопив юнака й насилу віддер від Сергія.

— Вікторе, ану облиш малого! Теж мені герой — над меншими знущатися.

Парубок спробував вирватися з чіпких обіймів Івана Івановича, але той тільки сильніше стиснув його. Від безсилої люті Віктор вигукнув: