Андрій Бачинський - 140 децибелів тиші

— Там всередині хтось є! Рятуйте!

— Німий! — здогадався той перший дядько, якого звали Іваном. Вилив на себе відро води, щоб не загорітися, і почав пробиратися всередину. Крізь дим побачив хлопця, котрий несамовито бив лупив поліном у двері. Схопив його за плечі й потягнув до виходу. Той впирався, виривався і без кінця показував на ті двері.

«Та що ж там таке за тими дверима, що ти так впираєшся?!» — подумав дядько, збагнувши, що йому легше допомогти хлопцеві, ніж боротися з ним. Узяв і з розгону наскочив на двері. Дерево нарешті не витримало й тріснуло. Вогонь освітив маленьку кімнатку без вікна, в якій були шафка і старе ліжко з іржавими залізними бильцями. Під ліжком, скрутившись калачиком, лежала дівчинка. Чоловік швидко підняв її на руки і, прикриваючи своїм тілом, посунув до виходу, прихопивши й Сергія.

На дворі він поклав непритомну Яринку на землю. Підбіг якийсь чоловік, напевне сільський фельдшер, і почав робити їй штучне дихання. Сергія, тим часом, обливали водою, щоб не так боліли опіки на руках і спині.

Після чергової спроби оживити Яринку, з її грудей вирвався важкий хрип. Дівчинка закашлялася й розплющила очі. Окинула розгубленим поглядом людей, що бігали навколо з відрами й лопатами, і зупинилася на оповитій полум’ям хаті. Рятувати хату було марно — вогонь уже хазяйнував усюди.

Фельдшер підніс дівчинці до губ пластикову пляшку з водою. Яринка ковтнула, відвела погляд від вогню і помітила неподалік хлопця, котрому якась жінка натирала руки й спину білою маззю. Хлопець повернувся. Попри вимащене сажею лице, Яринка впізнала Сергія. Миттю, наче в неї вдмухнули нове життя, вона зірвалася на ноги й рвонулася до нього.

Фельдшер, злякавшись, що в дівчинки шок, схопив її обома руками і знову всадив на землю. Але Яринка пручалася, силкувалася вирватися з його обіймів, і раптом голосно загарчала, мов дикий звір. З несподіванки фельдшер відпустив дівчинку. Вона підбігла до Сергія й кинулася йому на шию.

— Ба-а-тик! Ба-а-тик! Мій ба-атик! — безперестанку повторювала вона, міцно обіймаючи хлопця. Сергій зціпив зуби від болю, коли Яринка притислася руками до його обпеченої спини, але терпів і ніжно гладив її по голівці. Обоє плакали...

Хата догорала. Люди вже не гасили пожежу, лише поливали і присипали землею, пильнуючи, щоб вогонь не поширився далі.

Поранену голову Миколи Петровича обмотали чистою шматкою. Напевне, у нього був струс мозку, бо підвестися на ноги без сторонньої допомоги він не міг. Куди подівся винуватець пожежі, Яринчин батько, ніхто не знав. Вогонь помалу вщухав, на галявині ставало темніше, але люди не розходилися, продовжуючи гомоніти й обговорювати те, що сталося на їхніх очах.

Десь унизу від дороги почулися звуки сирени. Незабаром кілька автомобілів зупинилося біля кладки на протилежному боці ріки: швидка допомога, міліцейський УАЗ і дві пожежні машини. За ними прилаштувалося ще одне авто, з якого вийшов високий поважний чоловік. У його кишені задзвенів телефон. Чоловік відповів:

— Алло! Слухаю, Толю. Так, я вже на місці. Щойно прибув. Ще не знаю, буду зараз розбиратися. Коли приїхав у райвідділ міліції у Верховині, там усі на вухах стояли. Казали, що в них негайний виклик у сусіднє село. Начебто там якийсь п’яничка мало не на смерть побив чоловіка, підпалив хату. Одним словом, не мають часу зі мною розмовляти... Так, Яринчине село... Так, поїхав туди вслід за міліцейським патрулем. Хата, бачу, вже майже згоріла. Що з дітьми — невідомо... Я тобі передзвоню, як щось дізнаюся.

Поки Вадим Андрійович підіймався стежкою до Яринчиної хати, повз нього двоє санітарів пронесли на ношах чоловіка з перемотаною головою. «Вочевидь, там щось серйозне», — пробубонів професор і пришвидшив крок. На пагорбі побачив натовп людей навколо згарища. Пожежники щось пояснювали людям і безпомічно розводили руками. Трохи лівіше на галявині біля когось клопоталися лікарі. Вадим Андрійович підійшов ближче.

— Сергій, — полегшено видихнув він, упізнавши в замурзаному хлопцеві свого вчорашнього гостя. — Живий, дякувати Богу!

Щоб не заважати лікарям, професор відійшов убік і набрав номер свого учня.

— Толю, все минулося. Так, знайшовся. І дівчинка теж, сидить поруч, притулившись до нього. Батько? Не знаю, тут такий гармидер. Дякувати Богу, живі. З усім решта розберемось. Добре, бувай, до зустрічі!..

Минув місяць. Після літніх канікул життя у школі-інтернаті потроху входило у звичну колію. Новачки пристосовувалися до розпорядку життя і навчання, а «старожили», як могли, допомагали їм. Про Вітька, який минулого року тероризував цілу школу, вже ніхто не згадував. У всіх на вустах, чи то пак на руках, була нова історія — про те, як завуч Микола Павлович і семикласник Сергій Петрина врятували Яринку Горак від жорстокого батька.