Андрій Бачинський - 140 децибелів тиші

— О Боже, що ж вони з ним зроблять? Треба негайно дзвонити в міліцію! — чоловік кинувся на кухню до телефону.

Уже схопився за слухавку і раптом помітив на столі аркушик, списаний дитячим почерком. Вадим Андрійович одягнув окуляри і прочитав. Задзвонив телефон.

— Вітання, пане професоре! — пролунав у трубці бадьорий голос Анатолія. — Як почувається ваш підопічний?

— Толю, він зник.

— Як зник? Коли?

— Щойно, поки я вигулював Альфу.

— А він не обікрав вас? Перевірте, чи все на місці.

— Та ні, тут інше. Малий, вочевидь, зрозумів, що ми хотіли повернути його до інтернату, і втік.

— Без грошей далеко не втече. Треба подати в міліцію орієнтування на нього.

— Гроші якраз у нього є. Взяв п’ятсот гривень з мого гаманця.

— То все ж обікрав! От і вір після того волоцюгам!

— Та чорт із ними, з тими грішми! — нетерпляче вигукнув професор. — Міліцію в будь-якому разі треба повідомити, особливо на залізниці. Бо якщо хлопець вирішив добиратися до Франківська поїздами, то може знову потрапити до того Саньки-Глухаря. Тоді йому точно кінець. А у тебе щось дуже нагальне було до мене?

— Та ні, Вадиме Андрійовичу. Я про ту дівчинку, Яринку, інформацію зібрав. Але ви спочатку поговоріть із міліцією про Сергія, а я невдовзі до вас під’їду і розповім усе докладно.

До початку нового навчального року залишалися лічені дні. Офіційно адміністрація школи-інтернату ще була у відпустці, але насправді усі працювали. Дітей з віддалених сіл та сусідніх областей завжди привозили завчасно. Після літніх канікул класи та групи формувалися по-новому: хтось вибув, хтось додався, у когось щось змінилося.

Найважче було з першачками. Цих малят приймала особисто старша вихователька Наталія Іванівна. Їй було шкода дітей з переляканими очима, які, мов пташенята, тулилися до своїх матерів і боялися на крок відійти від них. Вона придивлялася до них і думала: «Біднятка... Ні садочка тобі, ні друзів у дворі, бо які друзі, коли ні покричати, ні навіть поговорити нормально ти не вмієш... Нелегко їм буде звикнути до життя в інтернаті, де немає мами, яка приголубить і пожаліє». Бувало, щоправда, в її практиці й таке, що самі батьки часом не витримували розлуки і забирали дітей додому. Віддавали до звичайних шкіл, а там — байдужість учителів, жорстокість однолітків, небажання зрозуміти... І потрібні були надлюдські зусилля мамів-татів, щоб пережити все те, й таки допомогти своїм найдорожчим здобути освіту, сяк-так стати на ноги в цьому суспільстві, не годному прийняти тих, хто хоч на дрібку відрізняється від середньостатистичної «норми». Але бувало й таке, що в усіх опускалися руки, і діти залишали школу і ставали буквально прикутими до батьків, або ж — поверталися до інтернату.

От і цього року повернулося двоє дітей із сусіднього району: хлопчик-семикласник і дівчинка-першокласниця. Їхня бабуся була глухою від народження, але свого часу вийшла заміж і народила двох доньок з нормальним слухом. На жаль, вада передалася через покоління, і в старшої доньки народився глухий хлопчик Івась, а через шість років у меншої — глуха дівчинка. Хлопчика віддали до інтернату, проте він не провчився там і року, не витримав. Мама забрала Івася додому. У звичайну школу не віддавала, навчала малого сама. Лише щомісяця ходила з ним здавати контрольні тести. Але з сьомого класу у шкільній програмі почалися «важкі» предмети — фізика, хімія, біологія. На репетиторів грошей не було, довелося знову віддати Івася до спецшколи. Крім того, у молодшої сестри вже підросла донька, саме збиралася в перший клас. Тож батьки вирішили віддати на навчання їх обох. Разом їм би мало бути веселіше...

Наталя Іванівна дивилася на Марічку, що тулилася до брата і міцно тримала його за руку, і мимоволі згадувала маленьку Яринку та Сергія. «Де то він зараз, бідака? — подумала. — Уже три місяці про нього ні слуху, ні духу. Хоч би живий був. І Яринка ж, мабуть, мучиться десь там зі своїм батьком-деспотом...»

Несподівано у її кишені загудів мобільний.

— Наталю, негайно до мене! — пролунав у слухавці схвильований голос директора. — Сергій Петрина знайшовся!

Коли вихователька забігла до кабінету, там уже сидів Микола Павлович, а Василь Степанович розмовляв із кимось по телефону. Він вказав Наталі Іванівні на стілець і продовжував сперечатися зі своїм співрозмовником:

— Зрозумійте, у нас немає жодних методів впливу на місцеві органи опіки! Ми лише заклад освіти. На якій підставі я можу звертатися до них? Що я їм скажу? Що мені не подобається обличчя її батька? Так я його й не бачив ніколи. Є лише людські пересуди і домисли. От якщо було б чітко зафіксовано, що він знущається з дитини, синці, наприклад, покази свідків чи хоча б самої дитини... Але які можуть бути свідки у далекому гірському селі, де хата від хати за півкілометра? А Яринка в принципі не може свідчень давати, бо ж глухоніма й неграмотна. Вона так і не навчилася ні говорити, ні писати. Фактично, тільки Сергій і вмів з нею спілкуватися на їм одній зрозумілій мові жестів, поглядів та емоцій... Гаразд, Анатолію Олексійовичу, я зараз надто збентежений, щоб дискутувати з вами. У мене тут люди. Пізніше передзвоню.