Яцек Денель - Ляля

— Малювати по японських комодах! Варварство!

— Але той комод анітрохи не був гарний. А Єва намалювала подвір’я, таке, як наше, але на клумбі спереду сиділа велетенська жаба, і здавалося, що вона зараз усе подвір’я проковтне, тільки плямкне. Зате тато малював дуже правильно й дуже по-російському. Наприклад, мідний таз, наповнений до половини водою, який виглядав наче справжній. Крім того, він обожнював Станіславського [1] Ян Станіславський (1860-1907) — видатний польський художник-пейзажист (прим. пер.). і часом малював такі пейзажики... їх багатенько валялося вдома, з одного невдалого навіть зробили совочок для сміття. Він приятелював із художниками; пригадую, як колись прийшов його знайомий, професор Варшавської академії, а я сіла осторонь і намалювала з нього ескіз. Він мав дуже характерний профіль... о, чекай-но, я тобі намалюю, — тут бабуня витягає серветку, ділить її на три шари, і на одному малює опукле чоло, орлиний ніс і випнуте підборіддя, — ось, такий. І цей професор, коли побачив мій малюнок, то сказав: «Послухайте, вона мусить вступати до Академії...»

— Тебе геть без кінця чогось навчали.

— Ну, так виходило. Отож тато послав мене на уроки рисунку й живопису, але я не хотіла малювати мідних тазиків, наповнений до половини водою, і відмовилася.

— Бабуню, можна мені вмитися?

— Гаразд.

— Прийду снідати, і ти мені розповіси решту.

— Ні, бабуню, я сам собі поріжу помідор. Тобі облити окропом і зняти шкірку? Добре. Тепер можеш мені більше розповісти про родичів.

— Про родичів? Ну, що ж, наприклад... ми жили з тіткою Сашею, яка славилася своїм прегарним волоссям. І от якось я заходжу до її кімнати, а там тітка голомоза, з таким маненьким мишачим хвостиком на маківці, а волосся лежить на туалетному столику. Мене це страшенно шокувало. От мама — то інша річ, у неї було чудове волосся, і вона носила його, заплітаючи дві коси, довгі аж до п’ят, угорі товсті як передпліччя, а внизу такі, як чоловічий великий палець, та однаково, раз на місяць розплітаючи їх, щоб помити, приказувала: «Пхе, і що в мене від того волосся зосталося... мишачі хвостики».

— «Мишачі хвостики»? То ще й «справжнісінький сир».

— «Справжнісінький сир» то якраз бабуся Ванда сказала, коли випадково ввійшла до Ружиної кімнати й угледіла її груди, значить, як такі довгасті грудки сиру. Зрештою, тітку Ружу я бачила лише на канікулах, коли та приїздила до Лисова зі своїми дітьми, Алінкою та Здзішеком, — тут у бабуниних очах з-над канапки спалахують дві блискавки, — який був жахіттям мого дитинства.

— Це той, що тебе підтоплював?

— Ой, чого він лише не робив... По-перше, підтоплював мене в ставку, по-друге, часто вдавав, що тоне, а я йшла берегом і кричала... а він прекрасно плавав, тож сидів під водою справді довго, а я щоразу дозволяла себе ошукати. Зрештою, скільки ж мені було тоді років? Може, сім? По-третє, він прозивав мене Какаду. А я страшенно сердилася, звісно, дитина. Вихоплював у мене мою улюблену ляльку й закидав на верхівку розлогої липи, що росла за будинком, а тоді казав, що віддасть її, якщо я погоджуся звати себе Какаду... а ти ж знаєш, як я лазила по деревах... один-єдиний раз залізла на грушу в Лисові, бо дерево мало горизонтальні гілки, на які легко було видряпатися, зате потім боялася злізти й довелося чекати, доки тато приїде після роботи з Кельце, а тим часом усі сільські дітлахи з’юрмилися довкола груші й кепкували, що я не можу злізти. Отож Здзішек забирав мені ляльку, Тосю, вішав її на якій-небудь гілці, страшенно високо, і казав: «Скажи, що ти Какаду, то я зніму». Зате Алінка завжди мене рятувала; лазила по деревах так само спритно, як Здзішек, і знімала Тосю. Одного разу, як вони приїхали пізньої осені, кинув Тосю до крижаної води, а я намагалася витягти, підсковзнулася й упала до ставка. На щастя, Алінка мене врятувала...

— Пощастило тобі з Алінкою.

— Авжеж. Витягла мене й віднесла додому, але я однаково вхопила запалення легень. Це тоді якраз сторожиха приходила й казала, що молиться за легеньку смертоньку. Що іще було з тим Здзішеком... А, ну, звісно ж, він заклався, що я не піду вночі на кладовище. Що злякаюся. А я завжди була свавільною. Дочекалася, аж стемніє, вилізла непомітно в нічній сорочці крізь вікно... було літо, і я навіть не замерзла. Та батько якось про все це довідався, про цей заклад, і що Здзішек чекає на мене на кладовищі, загорнувшись у якісь простирадла, і дістався туди першим. Здзішека вилаяв, мовляв, майже дорослий чоловік, а дитину лякає, бо мені, було, може, сім, може, вісім років... а мене знайшов і відвів додому. Я більше батька перелякалася, ніж якихось там духів, що їх сподівалася побачити... та якби я угледіла там Здзішека в простирадлі, то невідомо, що могло би статися. Нервовий шок чи ще щось. А взагалі цікаво, що і Алінка, і Здзішек були такими химерними... вона обожнювала мене захищати й рятувати, лазила по деревах, мов справжній шибеник, і нічого не боялася. А він убирався в дивні квітчасті сорочки, фарбував губи помадою, зневажав дівчат і з часом почав з’являтися в товаристві таких різних дивних друзів, ну, розумієш. Я собі гадаю, що то все через матір, Ружа була така нечула, пішла за генерала Шимічека, певне, лиш для того, щоб батькам було приємно.