Яцек Денель - Ляля

— А млин маєте?

— Атож.

— А від пожежі застрахований?

— Ні.

— То застрахуйте.

— Е-е-е, пане раднику...

— Застрахуйте, бо селяни вас спалять.

Не застрахував. Спалили.

Іще ближче, власне, на сусідньому пагорбі, був Лисів-Б. Там у свою чергу в маленькій садибі мешкав пан дідич Лібішовський, страшенний картяр, гуляка й марнотратник, що від брата отримав клапоть ґрунту, самі супіски, із заувагою, що цю землю він не може продати, заставити чи програти. Господарював він абияк, ледве кінці з кінцями зводив, але селянам наказував на себе казати «пане дідичу» й цілувати руку крізь рукавичку.

Мілевський, селянин, що часом допомагав у лисівському господарстві, якось пішов до Лібішовського полоти моркву чи, може, продати моркву, уже й не пригадую, але знаю, що саме про неї йшлося, бо дідич Мілевському не заплатив, а лише сказав: «А вам відомо, Мілевський, що ви — польський шляхтич гербу Корвін-Мілевський?» «Ге, — розповідав Мілевський панові раднику, — Корвіном мені за моркву заплатив».

Трохи віддалік були ще дві німецькі садиби. Одна належала якимсь двом братам, а друга — панові Гессу («Племінника того відомого Гесса, але не Гьосса, — завжди повторювала бабуся, кумедно підкреслюючи відмінності, — того, що англієць, а не той, що в Освенцімі»). Про хазяйновитість двох братів кружляли легенди, бо навіть у лісі вони мали добрі дороги. Зате за молодим паном Гессом упадали всі панни, бо він був неймовірно вродливим, понад двометрового зросту, польський офіцер, до того ж заможний і нежонатий. Він не раз провідував Карнаухова й радився з ним щодо різних адміністративних справ, а згодом і особистих; сідали обоє зі скляночками чогось міцного й балакали собі про широкий світ.

— А ви все-таки повинні оженитися, любий пане, — казав прадідусь.

— Повинен, та не ображайтеся, я б хотів узяти за дружину німкеню.

— Ну, а в чім проблема? Їдьте до Німеччини та й повертайтеся із дружиною.

— Я маю на увазі німкеню, а не гітлерівку. Адже ті баби подуріли. Геть усі там подуріли. Мені потрібна якась нормальна німецька дівчина.

— А ви не боїтеся, що війна почнеться?

— І що тоді?

— Ну, що вам як польському офіцерові доведеться воювати зі своїми.

— Сподіваюся, — буркнув Гесс, проте ніхто цього тоді не помітив, — що полякам стане тактовності не кидати мене на західний фронт.

Іще далі, у Єнджейові, був маєток Пшипковських, тих славетних Пшипковських, відомих своїми годинниками. Уся їхня садиба нагадувала великий музей — хоч і не такий, як Королівський Замок, де я на власні очі бачив, як працівниця галереї бігцем перетинала залу й вигукувала до німецької туристки, яка присіла собі на гереківському табуреті: «Пліс, пліс, — тут вона розпачливо здіймала руки догори, — итс оріджінал, итс оріджінал!» Бо у Пшипковських усього можна було торкнутися — і розбитої шибки у дверях, супроводжуваної запискою: «Цю шибку розбив російський солдат у 1864 році», і кожного із прадавніх годинників, із яких котрісь стріляли на віват, інші виглядали зовсім пласкими, а ще якісь удавали птахів чи рослини і, нарешті, можна було сісти на табуреті, підписаному: «На цьому табуреті сидів імператор Наполеон під час відступу військ з-під Москви у 1812 році». І докладна дата.

Старий пан Пшипковський був колекціонером, науковцем і конструктором годинників, а молодий — скульптором і германофілом. Перед самою війною, коли всі наввипередки записувалися до Товариства польсько-англійської чи польсько-французької дружби, він записався до Товариства польсько-німецької дружби. Розповідав, що коли довелося побувати в колоніях, він переконався, що англійці — то негідники й тварюки: проганяють негрів із тротуарів батогами, катують їх і ставляться, як до рабів; краще вже німецький порядок, Шіллер, Гете та Гітлер.

Бабуня заходить уранці до моєї кімнати й дивиться на Басин портрет.

— Дуже схоже, от тільки ніс у тебе інший.

— Бабусю, але це не автопортрет, а портрет Басі.

— Що? Неймовірно. Жодної схожості.

— Як це жодної? — встаю з ліжка і, загорнувшись у ковдру, стаю з бабцею перед мольбертом.

— Бо ні. А я на цьому знаюся.

— Це ще чому? — питаю сердито, хоча й знаю, що не можна гніватися.

— Як це — чому? По-перше, я з дитинства зростала в домі, повному картин. Мало того, що дід із бабою мали чимало гарних картин, то ще й Ромуся, перебуваючи на лікуванні в Італії, слала мені ледь не щодня листи, і дуже пильнувала, аби в кожному була листівка з іншим твором мистецтва. Ці листівки, пригадую, висіли потому над моїм ліжком. Ну, і тато малював, і тітка Єва... тітка Єва по-своєму, шалено, наче й правильно, проте... колись, приміром, розмалювала японський комод дідуся Брокля...