Етгар Керет - І раптом стукіт у двері

— Я досі вважаю, що нам краще було б розлучитись, — наполягав Ронель і всерйоз задумався про відмову від свого принципу, якого він так успішно довгими роками дотримувався, і, врешті-решт, з усієї сили копнути її в гомілку. Коли вона запитала чому, він затято похитав головою і сказав: — Без причини.

Ронель притулився до жовтої поштової скриньки і перечитав список, щойно складений ним на зворотному боці чеку з ресторану, де він і Ренана трапезували того вечора. Список був під заголовком «Місця, які полюбляє Дарко (?)» Він не знав, навіщо він ужив знак запитання та лапки. Можливо, тому, що відчував: якби список не містив елементу непевності, це означало б, що він знає про Дарка все, що треба знати, тоді як сам Ронель з готовністю неодноразово визнавав перед собою та іншими людьми, що не завжди розумів Дарка. Чому він іноді гавкав, а іноді — ні. Чому він так завзято починав рити ями, а потім кидав свої розкопки так само легко, як і починав, без жодної видимої причини. Чи вважав він Ронеля своїм хазяїном? А може, своїм батьком? А може, своїм другом? А може, навіть своїм коханцем?

Першим місцем у списку був парк Меїр, де вони з Дарком гуляли щоранку. Саме там Дарко зустрічався з собаками, які були його друзями й ворогами, вже не кажучи про його нерозлучного друга, присадкуватого Шнейдера. Цієї пізньої години у парку Меїр не було ні собак, ні людей. Лише п’яний безхатько-росіянин, що дрімав на лавці. Ронель припустив, що він росіянин, не тільки через дещо стереотипну пляшку горілки, яку він дбайливо тримав у своїх руках, а й тому, що він посміхався і розмовляв російською уві сні. Ронель зупинився на хвилину і сказав собі, що попри проблеми, які переслідують його і іноді роблять схожим на біблійного Йова, або принаймні на Йова-лайт, він повинен бути вдячним долі за те, що має, і подякувати комусь, кому нерелігійні люди дякують за подібні речі, що той не взув його у старі, зношені й нафаршировані газетою черевики цього дідугана-росіянина. Сміх росіянина ставав глибшим і потужнішим, руйнуючи впевненість Ронеля у власному щасті.

— Хто сказав? — запитав Ронель, раптом усвідомивши велику істину, розбавлену значною дозою жалості до себе. — Хто сказав, що моя доля краща за його? Я тут, у тому ж парку, що й він. Він п’яний і щасливий. А я — ні. Все, що я маю у світі, — це пес, який мене покинув, дружина, яку я насправді не кохаю, і бізнес...

Думка про свій бізнес трохи збадьорила його. Зрештою, він переживав період зростання. Річ не в тім, що це обіцяло безмежну радість, але все-таки на сьогоднішній день це було краще за газети в черевиках.

Біля виходу з парку Ронель помітив у кущах рух, схожий на собачий. Але, уважніше придивившись, він побачив, що об’єктом його несміливої надії була коротка бородата тінь Шнейдера. Ронель, який бував у парку лише вдень, здивувався, побачивши Шнейдера такої пізньої години. Спочатку він подумав, що якесь шосте чуття підказало Шнейдерові: Дарко загубився, і він вибіг із дому, щоб приєднатись до пошуків, але знайомий свист зруйнував таку героїчну версію подій. І одразу після свисту прийшла Альма — прекрасна кульгава хазяйка Шнейдера. Альма, якій було близько двадцяти п’яти, була однією з найпрекрасніших жінок, яких Ронель знав, і, безумовно, однією з найкульгавіших. Її травмувало під час надзвичайно ідіотської автомобільної аварії, а вона використала страхову компенсацію на придбання повністю відремонтованого пентхауса на вулиці Міхал. Останнє зіткнення Альми з кепським водієм і чудовим адвокатом (вона навіть одного разу сказала Ронелю його ім’я, але оскільки на горизонті в нього тоді не було жодних позовів про відшкодування, він швидко його забув), безумовно, змінило хід її життя. Люди завжди кажуть, що витратять будь-які гроші на поліпшення свого здоров’я, але чи справедливе це твердження? Альма, наскільки він міг розмовляти з нею на відстані витягнутого повідця, завжди посміхалася щирою посмішкою, яку Ронель намагався імітувати в бізнесовій практиці. Він навіть тренував її кілька разів перед дзеркалом, поки не кинув цю справу, зробивши вибір на користь полегшеної версії. Її посмішка назавжди приклеїлась до її обличчя. Це була посмішка за замовчуванням, не люб’язна або фальшива, а завжди в гармонії з усім, що відбувається навколо, — коли потрібно, вона стає ширшою, вужчою, здивованою або цинічною, але завжди на місці і завжди розслаблена. Саме розслабленість цієї посмішки спонукала Ронеля до її імітації — він визнавав її вищість як інструмент переговорів у порівнянні з іншими виразами обличчя. Чи посміхалася б вона так, якби була бідною і не мала ноги, нафаршированої платиною? Або чи була б ця посмішка іншою, менш умиротвореною? Більше наляканою непевним економічним майбутнім, небезпекою старості, що нависла над її досконалою красою?