Етгар Керет - І раптом стукіт у двері

Життя з Юрґеном було нелегке. Секс був фантастичним, але він багато пив, і коли бував п’яним, здіймав бучу й потрапляв у різні неприємні ситуації. У таких станах він полюбляв дорікати їй за те, що вона стала причиною його переїзду з Європи сюди. Щоразу, коли щось погане траплялось у цій країні, не важливо, було це в реальному житті чи по телевізору, він казав їй: «Поглянь, куди котиться твоя країна». Іврит він знав паскудно, і оце його «твоя країна» завжди звучало як звинувачення. Її батькам він не подобався. Її мама, яка насправді любила Цікі, називала Юрґена ґоєм. Її батько завжди запитував його про роботу, а Юрґен усе знай хихотів, відповідаючи: «Робота — вона як вуса, пане Швіро. Вона давним-давно вийшла з моди». І від цього ніхто ніколи не був у захваті, а надто батько Елли, який досі носив вуса.

Врешті-решт, Юрґен поїхав. Він повернувся до Дюссельдорфа — писати музику і жити на гонорари. Він ніколи б не міг стати співаком у цій країні, казав він, тому що проти нього працює його акцент. Тутешні люди упереджені. Вони не люблять німців. Елла вважала, що навіть у Німеччині на своїй дивній музиці й кітчевих словах він теж би далеко не заїхав. Він навіть написав пісню про неї. Він назвав її «Богиня», в якій розповідалося про секс на хвилерізі та про те, як вона прийшла і — це цитата — «немов хвиля, розбилась об скалу».

Через шість місяців після від’їзду Юрґена вона шукала пакет для сміття і знайшла оболонку Цікі. Можливо, з її боку було помилкою розстібнути замок, подумала вона. Можливо. Про такі речі важко сказати напевно. Того ж таки вечора, коли вона чистила зуби, вона пригадала той поцілунок, той біль від уколу. Вона промила рот великою кількістю води і поглянула у дзеркало. У неї досі зберігся шрам, і коли вона його уважно обстежила, то помітила маленький замочок під своїм язиком. Елла нерішуче торкнулася його пальцем і спробувала уявити, яка вона всередині. Це вселило в неї велику надію, але й також страх. Переважно через веснянкуваті руки й суху шкіру. Вона подумала, що, можливо, в неї було татуювання троянди. Їй завжди кортіло його мати, але завжди бракувало мужності. Вона думала, що її сильно болітиме.

У двері постукав увічливий хлопчик. Його батьки були надто зайняті тим, що сперечалися, хто з них відповість, і, постукавши кілька разів, він усе одно ввійшов.

— Помилка, — сказав батько матері, — ось ми хто, помилка, як на тих картинках, де зображено заборонені речі. Ось ми хто — оте велике «Ні!» внизу і обличчя, перекреслене великим «X».

— Що ти хочеш мені цим сказати? — запитала матір у батька. — Тобто про все, що я скажу, я згодом шкодую.

— Кажи, кажи, — промимрив батько. — Навіщо чекати, якщо можна пошкодувати вже зараз?

Ввічливий хлопчик тримав у руці модель літака. Він змайстрував його сам. Інструкція була написана незрозумілою йому мовою, але там були вдалі картинки зі стрілками, і ввічливий хлопчик, чий батько завжди казав, що в нього золоті руки, зумів впоратись із завданням і збудував модель літака без допомоги дорослих.

— Я колись сміялась, — сказала мама. — Я сміялася багато і щодня. А тепер... — вона розсіяно погладила волосся ввічливого хлопчика. — І все, більше я не сміюсь.

— І все? — гаркнув батько. — І все? Оце твоє «Пізніше я пошкодую про сказане» — «Я колись сміялась»? Обана, яка новина!

— Який гарний літак, — сказала мама і дуже рішуче відвела свій погляд від батька. — Чому б тобі не вийти з ним погратися надвір?

— А можна? — запитав увічливий хлопчик.

— Звісно, можна, — посміхнулася мама і знову погладила його волосся, як ви гладите собачу голову.

— І скільки мені можна побути надворі? — запитав увічливий хлопчик.

— Скільки хочеш, — випалив батько. — А якщо тобі подобається надворі, можеш взагалі сюди не повертатись. Просто час від часу відповідай на дзвінки, щоб мамуся не хвилювалась.

Мама підвелась і з усієї сили ляснула батька. Дивна ситуація, тому що виглядало так, немовби цей ляпас лише розвеселив батька, і чомусь саме мама зайшлася плачем.

— Ходи, ходи гуляти, — сказала мама ввічливому хлопчикові між поривами плачу, — ходи і грайся, поки світло надворі, але повертайся перед смерканням.

«Можливо, в нього обличчя тверде, як камінь, — подумав увічливий хлопчик, йдучи сходами, — і тому, коли ти вдарила його, заболіла рука».

Ввічливий хлопчик запустив модель літака якомога вище в повітря. Модель зробила петлю, трохи спланувала паралельно землі і вдарилась у фонтан з питною водою. Трохи погнулося крило, і ввічливий хлопчик силкувався його виправити.