Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

4 грудня, коли Біллі Міллігана мали забрати з психіатричного шпиталю і доправити до суду округу Франклін, він прокинувся вранці, поглянув на себе у дзеркало і сторопів, побачивши, що його вуса зникли. Він геть не пам’ятав, щоб їх зголював, і замислився над тим, хто це міг зробити. Між першим і другим зґвалтуваннями його вуса теж були зголені, та він повторно їх відростив. І ось маєш — він знову втрачав час. У юнака з’явилось те саме дивне відчуття, яке переслідувало його в останні дні перебування у шпиталі Гардинга, а потім і в окружній в’язниці: мовби Артур і Рейджен залишилися незалежними і не могли — або не хотіли — об’єднатися з рештою, поки не впевняться остаточно, що його не кинуть за ґрати. Що ж, злиття таки частково сталося, і цього мало вистачити для того, аби відбути суд.

Юнак відгукувався на ім’я Біллі, хоча й розумів, що він більше не стрижнева, але ще й не цілісна особистість. Він завис десь посередині. Прямуючи до поліцейського фургону, він думав про те, як почуватиметься, коли всі його особистості нарешті зіллються в одне ціле.

Діставшись фургону, що чекав на нього біля виходу зі шпиталю, він зауважив, що заступники шерифа дивляться на нього якось дивно. Дорогою до суду поліцейський фургон мусив зробити восьмикілометровий гак, аби струсити з хвоста журналістів і телевізійників. Але коли авто заїхало до внутрішнього периметру в’язниці округу Франклін і перш ніж за ним встигли зачинитися важкі сталеві двері, всередину прослизнула молода жінка в супроводі оператора з камерою.

— Приїхали, Міллігане, — оголосив водій, відчиняючи двері фургону.

— Я не вийду, поки тут стовбичать репортери з камерою, — сказав Біллі. — Якщо ви не можете мене захистити від них навіть у в’язниці, я все розповім своїм адвокатам, щойно зайду до приміщення.

Водій озирнувся і побачив журналістів.

— А ви ще хто такі?

— Четвертий канал, програма новин. У нас є дозвіл тут бути.

Водій подивився на Біллі, але той уперто замотав головою:

— Мої адвокати сказали мені триматись якнайдалі від преси. Я звідси не вийду.

— Ви чули? Він не вийде з фургону, поки ви тут, — сказав офіцер репортерам.

— Але ми маємо право… — почала було жінка.

— Це порушення моїх прав! — гукнув Біллі з машини.

— Що там за гармидер? — озвався інший офіцер з-за внутрішньої брами.

— Мілліган відмовляється висовуватися з фургону, поки тут журналісти, — відповів водій.

— Слухайте, друзі, — сказав сержант Віліс, — боюсь, доведеться вам піти, щоб ми могли провести хлопця всередину.

Коли оператор і репортерка вийшли і за ними зі скреготом зачинились важкі сталеві двері, Біллі, не опираючись, пішов із Вілісом до в’язниці. Всередині з’юрмилися вбрані в чорні формені сорочки помічники шерифа, яким кортіло подивитися на Міллігана. Віліс звелів їм розступитись і провів Біллі крізь цей живий коридор.

— Ти мене пам’ятаєш, синку? — запитав сержант Віліс, коли вони піднімались на третій поверх.

Біллі кивнув, виходячи з офіцером із ліфта.

— Ви завжди добре до мене ставились.

— Бо в мене з тобою ніколи не було клопоту. Якщо не рахувати отих унітазів. — Віліс простягнув хлопцю цигарку. — А ти нівроку знаменитий.

— Я не думаю, що я знаменитий, — відказав Біллі. — Думаю, я всім ненависний.

— Ну, зараз і Четвертий канал, і Десятий канал, і Ей-Бі-Сі, і Ен-Бі-Сі, і Сі-Бі-Ес товчуться знадвору. Я стільки репортерів і камер не бачив навіть на розглядах гучних справ про вбивства.

Вони спинились перед ґратчастою брамою, що вела до невеликого тамбуру. На протилежному боці тамбуру була ще одна брама, через котру можна було потрапити безпосередньо до Палацу правосуддя округу Франклін.

Охоронець, який сидів за столом біля брами, кивнув Біллі.

— Ледве впізнав тебе без вусів.

Тоді він натиснув на кнопку переговорного пристрою і зв’язався з головним контрольним пунктом, просячи їх відімкнути для Міллігана вхід до будівлі суду.

Брама відчинилася. Судовий пристав наказав Біллі стати обличчям до стіни і ретельно його обшукав.

— Усе гаразд, — сказав він. — Тепер іди попереду мене оцим коридором до зали суду.

На сьомому поверсі Палацу правосуддя до них приєдналися Джуді й Ґері. Вони помітили, що Біллі зголив вуса.

— Тобі так більше личить, — похвалила Джуді. — Маєш дуже презентабельний вигляд.

Біллі торкнувся пальцями своєї верхньої губи, і Ґері на мить здалося, що з ним щось не так. Він уже хотів з’ясувати, що того турбує, але тут до них підійшов офіцер із рацією й навушником, узяв Біллі за лікоть і повідомив, що шериф розпорядився, аби Міллігана привели на другий поверх.