Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

— Що я накоїв цього разу?

— Ти не зробив нічого поганого, хлопче. Не треба так хвилюватися, — сказала Корнелія Вілбур лагідним, але рішучим тоном.

Він тремтів і так щільно тулився до стіни, наче хотів пройти крізь неї. Волосся лізло юнаку в очі, але він і не намагався відгорнути його з обличчя.

— Біллі, ти цього ще не знаєш, але кожен у цій кімнаті бажає тобі допомогти. Давай-но ти підведешся з підлоги, сядеш ось на цей стілець, і ми з тобою трохи поговоримо.

Усім присутнім було очевидно, що Вілбур тримає ситуацію під контролем і точно знає, що треба робити. Вона зачіпала саме ті душевні струни, які слід було, щоб досягнути бажаного результату.

Юнак піднявся і сів на стілець. Він увесь тремтів, його коліна нервово сіпались.

— То я живий?

— Живий-живісінький, Біллі. Ми знаємо, що в тебе проблеми і тобі потрібна допомога. Адже так?

Він закивав, дивлячись на неї широко розплющеними очима.

— Скажи-но, Біллі, чому ти нещодавно намагався розбити голову об стіну?

— Я думав, що помер, — почав юнак, — а потім прокинувся і побачив, що я у в’язниці.

— А яким був твій останній спогад перед тим?

— Пам’ятаю, що стояв на даху школи. Я більше не хотів ходити до психіатрів. Лікар Браун із Ланкастерського центру психічного здоров’я не зміг мене вилікувати. Мені здавалося, що я стрибнув тоді з даху. Чому я досі живий? І хто ви всі такі? Чому ви так на мене дивитесь?

— Ми — лікарі і юристи, Біллі. Ми зібралися тут для того, щоб тобі допомогти.

— Лікарі? Тато Чал мене приб’є за розмову з вами.

— Чому, Біллі?

— Він боїться, що я розповім комусь про те, що він зі мною зробив.

Вілбур кинула запитальний погляд на Джуді Стівенсон.

— Це його вітчим, — пояснила та. — Його мати розлучилась із Чалмером Мілліганом шість років тому.

Біллі недовірливо витріщився на них.

— Розлучилася? Шість років тому? — Він торкнувся свого обличчя, мовби хотів переконатися, що все це відбувається з ним насправді. — Як таке можливо?

— Ми з тобою маємо ще багато всього обговорити, Біллі, — сказала Вілбур. — Скласти всі клаптики докупи.

Юнак отетеріло оглянув кімнату.

— Як я тут опинився? Що взагалі коїться? — Він захлипав і почав розгойдуватись уперед і назад.

— Я знаю, що ти вже стомився, Біллі, — мовила Вілбур. — Можеш іти спочивати.

Ридання різко урвались. На обличчі Біллі тут-таки з’явився жвавий, хоч і дещо збентежений вираз. Юнак доторкнувся до своїх мокрих від сліз щік і спохмурнів.

— Що тут сталося? Хто це був? Я чув чийсь плач, але не міг збагнути, звідки він лине. Чорт забирай, цей хлопець уже був готовий драпонути вперед і вклепатись у стіну. Хто він такий?

— То був Біллі, — відповіла Вілбур. — Справжній Біллі, також відомий як стрижнева особистість. А тебе як звуть?

— Не знав, що Біллі дозволили вийти на сцену. Ніхто мені не сказав. Я Томмі.

Ґері Швайкарта і Берні Явича покликали до кімнати. Томмі з усіма перезнайомили, трохи порозпитували і відпустили назад до його камери. Почувши про те, що сталося за їхньої відсутності, Явич тільки головою похитав. Усе це здавалося геть фантастичним, наче історії про одержимість духами або демонами. Обвинувач звернувся до Джуді й Ґері:

— Уявлення не маю, що все це означає, але я згоден з вами: не схоже, щоб він прикидався.

Тільки лікар Джордж Гардинг не став одразу ділитися своїми міркуваннями. Він сказав, що не поспішатиме з висновками, а ще раз добре обмізкує побачене і свій вердикт надішле судді Флаверсу наступного дня.

Рас Гілл, медбрат, який провів Томмі назад до камери, не мав і гадки, що не так із Мілліганом. Знав тільки, що до нього вчащає ціла купа лікарів і юристів і що він напрочуд мінливий молодик, який дуже гарно малює. За кілька днів після тієї недільної зустрічі Гілл проходив повз Мілліганову камеру і заскочив того за роботою. Він зазирнув крізь ґрати і побачив дуже примітивний дитячий малюнок, підписаний друкованими літерами.

Тоді ж нагодився один із охоронців і почав глузувати:

— Трясця, навіть моя дворічна дитина малює краще за цього клятого ґвалтівника.

— Облиш його, — сказав Гілл.

В охоронця була склянка води, і він вихлюпнув її крізь ґрати, намочивши малюнок.

— Нащо ти це зробив? — докірливо спитав Гілл. — Що за чортів ґедзь тебе вкусив?

Але охоронець ураз відсахнувся від ґрат, побачивши обличчя Міллігана. На ньому була написана несамовита лють. Юнак озирався довкола, ніби шукав, чим пожбурити в охоронця. Зненацька він ухопився за унітаз, віддер його від стіни і швиргонув у ґрати, вщент розтрощивши порцеляну.