Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

— Вона зійшла зі сцени.

— Ні, Денні, — всміхаючись, прошепотіла та. — З нею такого не трапляється.

— У ній мусить жити багато різних людей, — наполягав Денні. — Коли вона розмовляє зі мною — вона одна, а потім стає геть іншою і починає говорити довгими складними словами, як Артур.

— Шкода, що суддя Флаверс цього не бачить, — сказала Вілбур. — Я розумію, що коїться в голові цього юнака, і знаю, що йому потрібно.

Денні рвучко крутнувся до Дороті Тернер, докірливо дивлячись на неї:

— Ви їй розповіли! Ви ж обіцяли, що нічого не скажете!

— Ні, Денні, я не розкривала лікарці Вілбур твоєї таємниці, — запевнила Тернер. — Вона розуміє, що з тобою діється, бо знає людей, схожих на тебе.

Лагідним, але рішучим тоном Корнелія Вілбур заспокоїла Денні. Дивлячись йому в очі, лікарка сказала, щоб той розслабився. Вона піднесла ліву руку до свого чола, і діамант у її каблучці замерехтів на світлі, віддзеркалюючись в очах юнака.

— Ти спокійний, Денні. Тобі добре. Ніщо тебе не тривожить. Не напружуйся. Зараз ти можеш сказати або зробити все, що тільки забажаєш. Чого б ти хотів?

— Я хотів би піти, — відповів Денні. — Зійти зі сцени.

— Нехай буде так, Денні. Ми не заперечуємо. Але знаєш що? Коли ти підеш, я б хотіла поспілкуватися з Біллі. З тим Біллі, котрого так назвали при народженні.

Юнак стенув плечима.

— Я не можу покликати Біллі. Він спить. Розбудити його можуть лише Артур і Рейджен.

— Добре. Тоді скажи Артуру і Рейджену, що я мушу поговорити з Біллі. Це вкрай важливо.

Явич вражено спостерігав за тим, як у Денні осклянів погляд і заворушились вуста і як після цього юнак схопився на рівні ноги, приголомшено роззираючись довкола. Він трохи помовчав, а тоді попросив закурити.

Лікарка Вілбур простягнула йому цигарку. Поки він умощувався на своє місце, Джуді Стівенсон прошепотіла Явичу, що з усіх особистостей тільки Аллен курить цигарки.

Вілбур назвалася сама і відрекомендувала тих присутніх, які раніше не зустрічалися з Алленом. Явич зачудувався з того, як сильно змінилася поведінка Міллігана. Тепер юнак був товариським і розкутим. Він багато усміхався, був балакучим, відвертим і нічим не нагадував сором’язливого хлопчину Денні. На прохання лікарки Вілбур Аллен розповів про свої захоплення. Виявилося, що він грає на фортеп’яно і на ударних, а ще займається живописом, надаючи перевагу портретам. Аллен також сказав, що йому вісімнадцять років і він любить бейсбол, тоді як Томмі, навпаки, цю гру терпіти не може.

— Гаразд, Аллене, — озвалася Вілбур. — А зараз я б хотіла поговорити з Артуром.

— Ага, добре, — відповів Аллен. — Стривайте, я тільки…

І він, на очах у спантеличеного Явича, поспіхом зробив кілька глибоких затяжок. Це була така незначна, проте така природна, майже машинальна реакція — ковтнути димку, перш ніж піти геть, поступившись місцем Артуру, який не курить.

І знову погляд юнака затьмарився. Його повіки затріпотіли. Розплющивши очі, він бундючно відхилився на спинку стільця і склав пучки пальців докупи, утворюючи пірамідку. Коли юнак заговорив, усі почули, що в нього акцент британського аристократа.

Звівши брови, Явич слухав його бесіду з лікаркою Вілбур. Обвинувач зловив себе на тому, що і справді сприймає юнака як зовсім іншу людину. Артур помітно відрізнявся від Аллена і поглядом, і мовою тіла. Серед приятелів Явича був один британець — працював бухгалтером у Клівленді. Явич сторопіло зауважив, що в Артура була така самісінька, суто британська манера висловлюватись.

— Із багатьма з вас я, здається, ще не мав честі зустрічатися, — проказав Артур.

Усі присутні відрекомендувались. Явич почувався мов телепень, вітаючись із Артуром так, ніби той оце щойно зайшов до кімнати. Коли Вілбур запитала в Артура про інших особистостей, він пояснив, хто з них яку роль відіграє, а також кому дозволено буде вийти на сцену, а кому ні. Нарешті лікарка Вілбур сказала:

— Нам необхідно поговорити з Біллі.

— Будити його дуже небезпечно, — відповів Артур. — Він схильний до самогубства.

— Лікар Гардинг повинен його побачити. Це вкрай важливо. Від цього може залежати вирок суду — свобода і лікування або ж ув’язнення.

Артур замислився, підібгавши губи, а тоді сказав:

— Що ж, взагалі-то це не мені вирішувати. Оскільки зараз ми у в’язниці, себто у ворожому середовищі, то головує Рейджен. У питанні, кого випускати на сцену, вирішальне слово за ним.

— А яку роль у вашому гурті виконує Рейджен? — запитала лікарка.