Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

Підпис: Льюїс А. Лінднер, доктор медицини, штатний психіатр. Дата: 4.01.80

Підпис: Дж. Вільям Макінтош, доктор філософії, психолог. Дата: 4.01.80

Підпис: Джон Доран, магістр гуманітарних наук, помічник психолога. Дата: 7.01.80

Обурені тим, що в Лімі не виконують вказівку судді Кінворті лікувати Міллігана від синдрому множинної особистості, Алан Ґолдзбері та Стів Томпсон подали скаргу про зневагу до суду з боку шпиталю в Лімі й Департаменту штату Огайо у справах психічного здоров’я. Адвокати тиснули на директора Департаменту, вимагаючи перевести Біллі Міллігана до шпиталю з менш суворим режимом.

Запроторений до закритого відділення Державного шпиталю в Лімі для душевнохворих злочинців, «розщеплений» Біллі Мілліган випросив олівець в одного з санітарів і сів писати першого зі своїх листів до письменника:

Зненацька на порозі з’явився санітар і грізно гаркнув пацієнтам відділення № 22: «Гей, ви, тупоголові покидьки, вимітайтеся з цієї клятої зали! Ворушіться, кому сказано! МЕРЩІЙ!» Зробивши паузу, щоб набрати повітря й зручніше прилаштувати в роті товстий недопалок сигари, він промимрив: «Коли приберуть бите скло, ми покличемо вас назад, засранці, а доти — марш по своїх смердючих палатах».

Під його крижаним поглядом пацієнти невеликою групкою підвелись зі своїх твердих незручних стільців і, наче зомбі, почовгали коридором. За ними почали з брязкотом зачинятися важкі залізні двері палат. Чоловіки з безтямними обличчями й рушниками на грудях замість слинявчиків рухались іще повільніше за решту, проте дебелі санітари підганяли їх вилясками широких шкіряних ременів, позбавляючи решток гідності. Торазин, проліксіон, халдол і будь-які інші психотропні препарати роблять людей покірними, тому їх тут згодовують пацієнтам жменями, наче те драже. Ніякої людяності. Ой, я й забув: ми ж тут не люди. Брязь!

Здавалось, усе моє тіло скам’яніло, коли я переступив поріг своєї клаустрофобної палати (два з половиною на три метри) й зачинив за собою двері. Брязь! Пробиратися до ліжка — справа марудна, та я все ж умостився на вкритому цератою матраці. Від гнітючої бездіяльності я вирішив увімкнути фантазію, роздивляючись протилежну стіну, на якій полущилась фарба. Зазвичай я розважався тим, що вигадував, на що схожі за формою облуплені місця, й намагався оживити їх в уяві. Втім, сьогодні на облізлій стіні допотопної будівлі проступали самі лиш обличчя — старечі, потворні, демонічні личини. Було страшно, та я продовжував дивитися. Стіна з мене сміялась. Ох, як я ненавиджу цю стіну! Бодай їй лиха година! Вона так і намагалась присунутися ближче й реготала дедалі гучніше. Піт стікав із мого чола й щипав мені очі, та я вперто їх не заплющував. Я мусив пильнувати ту реготливу стіну, інакше вона наблизилась би впритул, вторглась би в мій особистий простір, розчавила б мене. Довелося сидіти непорушно, не зводячи очей із тієї проклятущої стіни, а та гучно сміялася з мене. Чотириста десять осіб, яких проголосили душевнохворими злочинцями, сновигали, мов тіні, нескінченними коридорами цієї Богом забутої діри. Мене дратує, що держава має зухвалість називати це місце шпиталем. Державний шпиталь у Лімі. Брязь!

У відділенні № 22 запала тиша. Чутно тільки, як із дзенькотом змітають друзки скла. Хтось розбив невеличке вікно в денній залі, де ми зазвичай сидимо вздовж стіни на твердих, неоковирних дерев’яних стільцях. Нам дозволяється тільки сидіти стовпом. Курити можна, розмовляти — ні. Ноги повинні рівно стояти на підлозі. Той, хто порушить правила, матиме великий клопіт. Хто розбив вікно? Санітари будуть у мерзенному настрої, адже їхню партію в карти перервали і до того ж тепер одному з них доведеться нидіти в денній залі, наглядаючи за нами. Це, звичайно, якщо нас випустять із наших закапелків.

…Я більше нічого не чув, заглибившись у якесь заціпеніння, подібне до трансу. Моє тіло заніміло. Всередині зяяла порожнеча. Бісова стіна припинила реготати. Тепер стіна була всього лише стіною, а облуплена фарба — всього лише облупленою фарбою. Мої долоні стали холодними й липкими. Серце лунко калатало десь усередині моєї спорожнілої оболонки. Я задихався від тривоги, жадібно очікуючи на ту мить, коли зможу вийти зі своєї тісної комірчини, але продовжував нерухомо сидіти на ліжку, втупивши погляд у мовчазну й нерухому стіну. Я — ніщо, спустошений зомбі в закапелку пекельного небуття. Цівка слини, яка намагалась витекти з кутика моїх пошерхлих вуст, явно вказувала на те, що психотропні препарати почали виборювати контроль над моїм мозком, душею й тілом. Чи варто мені опиратися? Може, дати лікам перемогти? Поринути в марення, щоб утекти від жорстокої реальності, котра лежить по той бік моїх сталевих дверей? Чи варто взагалі жити, якщо попереду чекає лише животіння на цьому сміттєзвалищі, куди суспільство викидає інакодумців? Чого я досягну, чим зможу прислужитися людству, сидячи в цьому закамарку з бетону й сталі, з проклятою рухомою реготливою стіною? Може, краще здатися? Запитання несамовито крутились у моїй голові, неначе платівку, розраховану на тридцять три оберти, розігнали до сімдесяти восьми. Зненацька мене мов струмом ударило. Мої похилені плечі сіпнулись назад, і я виструнчився. Реальність грубо, наче той потужний ляпас, вирвала мене з мого трансу. Моє заціпеніння враз минуло. Щось повзло по моїй спині! Гра уяви? Зібравши ті рештки здорового глузду, які в мене ще залишились, я зрозумів, що мені не здалось. Щось таки повзло по моєму хребту. Я мерщій зірвав із себе сорочку через голову, не зважаючи на те, що вона була застібнута на ґудзики. Сліпий жах безжальний до матеріальних речей. Три ґудзики відлетіли. Я пожбурив сорочку на підлогу й відчув, що на спині більше нічого не ворушиться. Придивившись до сорочки, я угледів винуватця. Виявляється, на моєму попереку витанцьовував чечітку чорний тарган три сантиметри завдовжки. Бридка комаха була безпечна, проте несподіваний шок зробив свою справу: я повернувся до реальності. Шкідник вирішив за мене мою внутрішню дилему. Я відпустив огидне створіння з миром. Потай я пишався тим, що я знову при тямі — це була мить мого тілесного й духовного тріумфу. Я ще не зовсім пропащий. Я ще повоюю. Я не програв остаточно, хоч іще й не переміг. Це я розбив тоді вікно в залі, навіть не знаю навіщо.