Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

— Розумієте, — сказав Біллі, дивлячись просто на лікаря Лінднера, — перш за все пацієнт повинен захотіти лікуватися, захотіти, щоб хтось йому допоміг. Для цього він має довіряти своєму лікареві. Я нічого не знаю про лікарів із Ліми, і я не довіряю їм після того, як вони сказали мені, що не вірять у мою хворобу. Мені страшно туди повертатись і чекати на перегляд моєї справи у шпиталі, де мене не збираються лікувати. Тобто мене, звичайно, лікуватимуть, але від геть іншого психічного розладу. Мої лікарі чітко дали мені зрозуміти, що не вірять у синдром множинної особистості.

— Це суто медична проблема, — відповів суддя, — і сьогодні ми не готові її обговорювати. Однак ваш адвокат може порушити це питання на повторному слуханні, і тоді суд ретельно все зважить і вирішить, чи є Ліма оптимальним закладом для вашого лікування.

Після слухання адвокат і письменник навідали Біллі в шпиталі. Їх змусили пройти через металошукач, їхні портфелі обнишпорили, після чого чоловіки пройшли крізь пару заґратованих дверей і в супроводі санітара дістались кімнати для побачень. Невдовзі охоронець привів Біллі. Юнак усе ще був Учителем. За ті дві години, що чоловіки пробули з ним, Біллі встиг розповісти письменникові про події, які призвели до того, що в Афінах проти нього розпочали слідство за підозрою у зґвалтуванні. Також хлопець описав, як його переводили до Ліми.

— Якось увечері ті дві дівчини сиділи в загальній залі й скаржились на те, що не мають ані роботи, ані грошей. Мені їх стало шкода. Мабуть, я сентиментальний бовдур. Я пообіцяв їм заплатити, якщо вони пороздають перехожим мої наліпки на авто. Дівчата роздали половину наліпок, і я розрахувався з ними за роботу. Через чотири дні дівчатам закортіло напитись. Вони на якийсь час зникли, а тоді повернулись із пляшкою рому, яку купили в місті. Мені на той час було заборонено покидати будівлю шпиталю без супроводу. Я міг виходити надвір тільки разом із членом персоналу або з пацієнтом, якому дозволялось гуляти і який був не проти взяти мене з собою. Отже, ми з Ґасом Голстоном пішли на прогулянку. Кетрін записала час. Як вона потім сказала, нас не було всього хвилин дев’ять чи десять. Ми з Ґасом обійшли довкола будівлі. Надворі я відчув себе незатишно, бо саме перебував у стані розщеплення.

— І котрий із твоїх альтер-его був тоді на прогулянці? — поцікавився письменник.

— Денні. Голстон уже починав нервуватись, не розуміючи, що зі мною не так і як йому поводитись. Завернувши за ріг будівлі, ми з Ґасом почули, як нас гукають дівчата. Мене вони називали Біллі. Коли дівчата наблизились, ми збагнули, що вони п’яні-п’янісінькі. Одна з них тримала пляшку коли (здається, то була пепсі). Напій був світліший, ніж зазвичай, тож він, очевидно, був змішаний із алкоголем. Від дівчат страшенно тхнуло спиртним.

Учитель розповів, як одна з дівчат, усвідомивши, що перед нею Денні, а не Біллі, нахилилась до Ґаса й прошепотіла: «Відведи цю мороку назад, а сам вертайся до нас».

Ґас відповів, що не може так вчинити, але, перш ніж вони з Денні встигли відійти, одну з дівчат знудило прямісінько на сорочку Ґаса, і трохи блювотиння потрапило на холошу штанів Денні.

Той з огидою відскочив і сховав обличчя в долонях. Ґас вилаявся й нагримав на дівчат. Хлопці розвернулись і попрямували до шпиталю. Дівчата спершу плентались за ними, гиготіли й вигукували їм услід брудні слівця, але потім подались брукованою доріжкою до цвинтаря.

За словами Учителя, на тому все й скінчилось. Він не міг заприсягнутися щодо Голстона, проте сам він тих дівчат і пальцем не торкався.

Вісім днів, проведених у Лімі, хлопець назвав пекельними.

— Я опишу те, що зі мною тут сталось, і надішлю вам записи.

Коли побачення скінчилось, Учителя змусили пройти через металошукач, аби переконатися, що відвідувачі не передали йому ніяких заборонених предметів. Юнак озирнувся на письменника й помахав йому на прощання рукою.

— Побачимось наприкінці листопада, на перегляді моєї справи. А тим часом я писатиму вам листи.

Письменник спробував зустрітись із лікарем Лінднером і побалакати з ним, але той неприязно відрубав по телефону:

— Я вважаю, що вся ця публічність не йде Мілліганові на користь.

— Хто-хто, а ми точно не женемося за публічністю, — відповів письменник.

— Я не бажаю це більше обговорювати, — сказав Лінднер і кинув слухавку.

Коли напередодні листопадового слухання письменник захотів приєднатися до групової екскурсії по Державному шпиталю в Лімі, відділ зв’язків із громадськістю спершу дав добро. Проте за день до екскурсії письменникові зателефонували зі шпиталю, аби повідомити, що лікар Лінднер і комендант Габард скасували дозвіл, а службу охорони попередили про те, що письменникові назавжди заборонений вхід на територію шпиталю.