Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

Ванда Панкейк уперше побачила Денні, коли той лежав на дерматиновому дивані, смикаючи декоративні ґудзики, що оздоблювали його спинку. Вона запитала юнака, навіщо він це робить.

— Хочу їх відірвати, — відказав той хлопчакуватим голосом.

— Не роби так більше. Тебе як звуть?

Він засміявся і ще дужче потягнув за ґудзик.

— Я — Денні.

— Якщо ти не припиниш, Денні, то дістанеш від мене по руках.

Він підвів голову, зміряв жінку поглядом і ще кілька разів для годиться смикнув ґудзик, аби залишити останнє слово за собою, проте облишив своє заняття, коли Ванда підійшла ближче.

Наступного разу вона побачила Денні, коли той викидав свій одяг і ще деякі з особистих речей до сміттєвого контейнера.

— Ти що це робиш?

— Викидаю ці лахи.

— Навіщо?

— Вони не мої. Нащо вони мені здались?

— Так не годиться, Денні. Віднеси речі назад до палати.

Денні розвернувся й пішов, так і залишивши все в контейнері. Ванді довелось самій дістати пожитки хлопця зі сміття й занести до його палати.

Декілька разів жінка ловила Денні на тому, що він викидає одяг і цигарки. Часом інші люди заносили до відділення речі, які хлопчина викинув у вікно. Потім Біллі завжди допитувався, хто поцупив його власність.

Одного разу Ванда привела свою півторарічну племінницю, Місті, до кімнати відпочинку та розваг, де Біллі саме займався малюванням. Коли юнак, посміхаючись, нахилився до дівчинки, та відсахнулась і заплакала. Біллі сумно подивився на дитину й пожартував:

— Така маленька, а вже читаєш газети, еге ж?

Ванда помилувалась пейзажем, над яким працював юнак.

— Дуже гарно, Біллі, — похвалила вона. — Знаєш, я хотіла б мати одну з твоїх робіт. Грошей у мене небагато, та якби ти намалював мені оленя — маленьку картину, нічого особливого, — я тобі заплатила б.

— Буде вам олень, — відповів він. — Але спочатку я хотів би написати портрет Місті.

Він почав малювати дівчинку, потішений тим, що Ванді сподобалась його робота. Ця жінка була прямою й безпосередньою, з нею було простіше спілкуватись, аніж із більшістю членів персоналу. Він знав, що Ванда розлучена, що дітей у неї немає і мешкає вона в трейлері недалечко від батьків, у своєму рідному маленькому містечку в Аппалачах. Вона була сильною, жорсткою молодою жінкою. У неї були проникливі очі, а коли вона посміхалась, на її щоках з’являлись ямочки.

Одного дня Біллі вийшов на пробіжку довкола будівлі шпиталю і не встиг подумати про Ванду, як вона в’їхала на подвір’я на своєму новенькому повнопривідному пікапі.

— Дасте колись покататись! — гукнув хлопець, переходячи на біг на місці, поки Ванда вилазила з авто.

— Розмріявся!

Біллі побачив на машині радіоантену й номер виклику на задньому склі.

— То ви, виходить, радіолюбителька?

— Так, — відповіла Ванда.

Вона замкнула машину, повернулась і рушила до шпиталю.

— А який у вас позивний? — запитав Біллі, не відстаючи від неї ні на крок.

— «Оленебій».

— Дивне прізвисько для жінки. Чому ви обрали саме його?

— Тому що я люблю полювати на оленів.

Біллі вкляк на місці й вирячився на Ванду.

— Що з тобою, Біллі?

— Ви полюєте на оленів? Тобто вбиваєте тварин?

Вона подивилась йому просто в очі.

— Першого оленя я вбила, коли мені було дванадцять, і відтоді я ходжу на полювання щороку. Минулий сезон був для мене невдалим, але я вже чекаю не дочекаюсь осені. Я полюю не просто так, а заради м’яса і вважаю, що нічого поганого в цьому немає. Тому навіть не починай розводити демагогію.

Вони разом піднялись у ліфті. Біллі пішов до своєї палати й роздер на клапті ескізи, які вже було накидав для Вандиної картини з оленем.

7 липня 1979 року на першій шпальті «Колумбус Диспетч» з’явився допис Роберта Рута в червоній рамці й під велетенським заголовком:

ҐВАЛТІВНИКА МІЛЛІГАНА МОЖУТЬ ЗВІЛЬНИТИ В НАЙБЛИЖЧІ КІЛЬКА МІСЯЦІВ

Мова йшла про те, що через три-чотири місяці Міллігана можуть визнати здоровим і звільнити за рішенням Верховного суду. Стаття закінчувалась такими словами: «Він [політик Майк Стинціано] припускає, що життю Міллігана може загрожувати небезпека, якщо хто-небудь із мешканців Колумбуса побачить, що той вештається вулицями їхнього міста».

Прочитавши статтю, лікар Кол зауважив:

— Боюсь, що саме ця писанина і вкладе такі думки комусь у голову.

Наступного тижня наречений Кеті, Роб Баумгардт, і його брат, Бойс, приїхали забрати Біллі на вихідні, оскільки юнака не могли відпустити без супроводу. Хлопці з’явились у військовому камуфляжі — вони підробляли статистами на зйомках кінострічки «Брубейкер» [65] Фільм, знятий у 1980 році. У ньому оповідається про Генрі Брубейкера, новопризначеного коменданта в’язниці. Той вдає з себе в’язня, щоб вивчити зсередини всі брудні оборудки персоналу, після чого намагається подолати корупцію. Стрічка знімалась в Огайо, неподалік Колумбуса. із Робертом Редфордом у головній ролі. Спускаючись сходами з двома чоловіками в одностроях, Біллі бачив, як на нього крізь вікно свого пункту лупають очима охоронці. Він ледве стримав посмішку. Збоку, певно, здавалось, ніби його супроводжує військовий конвой.