Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

— Для запису, — почав він, — з ким я зараз розмовляю?

— Це я, Біллі-Р. Досі не відбулось повного злиття. Немає моїх Артура й Рейджена. Мені дуже шкода.

— Тобі нема за що вибачатися, Біллі.

— Вам від мене не буде ніякої користі.

— Нічого, Біллі, все гаразд. Ми можемо просто побалакати.

Хлопець кивнув, але вигляд у нього був апатичний і виснажений.

Вони трохи поговорили, і письменник запропонував запитати в когось із персоналу, чи не відпустять Біллі з ним на прогулянку. Вони розшукали Норму Дишонг, яка дала добро, але сказала не виходити за територію шпиталю.

День стояв сонячний. Вони неквапливо брели вперед, і письменник попросив Біллі повторити шлях, яким Денні йшов того дня, коли опинився на верхівці пагорба, над урвищем.

Біллі не знав точної дороги, але приблизно уявляв, у якому напрямку треба рухатись, тому спробував відтворити маршрут Денні. Втім, усе було марно. Його спогади виявились занадто розмитими.

— Є одне місце, куди я люблю приходити, коли хочу побути на самоті, — сказав юнак. — Ходімо краще туди.

Дорогою письменник запитав:

— А що відбувається з рештою людей у твоїй голові, коли злиття всього лише часткове, як оце тепер? На що це схоже?

— Зараз усе потроху змінюється, — відповів Біллі. — Існує щось, що лікарі називають спільною свідомістю. Так ось, часом я немовби прориваюсь до цієї спільної свідомості разом з іще деякими членами «сім’ї». Мені здається, що ці випадки стають регулярнішими. Думаю, що зараз далеко не всі з нас мають доступ до цієї спільної свідомості, та все ж проблиски бувають: зненацька хтось може точно сказати, чим цієї самої миті займається інший. Не знаю, як і чому це відбувається.

Біллі помовчав, а тоді продовжив:

— Ось, наприклад, минулого тижня сталась гучна сварка під час зустрічі Аллена з лікарем Колом, іще одним психіатром і тим чоловіком, що стежить за дотриманням прав пацієнтів. Спершу Аллен із ними сперечався, а потім схопився на ноги й випалив: «Ідіть ви під три чорти! До зустрічі в Лімі!», — і вилетів за двері. Я сидів у кріслі в загальній залі, коли раптом почув ці слова. Я аж скрикнув: «Що? Гей, стривай-но! Яка ще Ліма?» І ось сиджу я на краєчку крісла, і мене страх пробирає, бо я, виходить, почув репліку, сказану кілька секунд тому, ніби в моїй голові взяли й прокрутили плівку з чужою розмовою. Тут до зали заходить той психіатр, що був із Алленом і лікарем Колом. Я йому й кажу: «Будь ласка, ви всі повинні мені допомогти». — «Що ти маєш на увазі?» — не розуміє він. Тут мене починають бити дрижаки, і я розповідаю йому, які слова пролунали в моїй голові, й запитую, чи була така розмова насправді. «Невже я щойно бовкнув, щоб мене відіслали до Ліми?» А психіатр і відповідає: «Так». Тоді я як розревусь! «Не слухайте мене, — кажу, — забудьте, про що я там варнякав».

— А раніше з тобою такого не бувало?

Біллі замислено глянув на письменника.

— Думаю, це перша ознака формування спільної свідомості при неповному злитті.

— Це дуже важливо.

— Але й моторошно. Я плакав, кричав. Усі присутні в залі люди повернулись і витріщились на мене. А я навіть не усвідомлював, що сказав щось, тому дивувався, чому всі так на мене дивляться. І раптом почув у голові свій лемент, мов на записі.

— Ти й досі Біллі-Р?

— Так.

— Із вас усіх тільки ти чуєш таке «програвання записів»?

Хлопець кивнув.

— Це тому що я — стрижнева особистість. Саме я формую нашу спільну свідомість.

— І що ти про це думаєш?

— Це означає, що я одужую. Але поки що мені дуже лячно. Іноді я себе запитую: чи так уже сильно я хочу вилікуватись? Чи варто заради цього терпіти такий страх? Чи варто зносити все те лайно, через яке доводиться проходити? Чи не краще було б поховати себе десь у віддаленому закапелку свого мозку й забути про все?

— І яка ж відповідь?

— Хтозна.

Біллі притих, коли вони наблизились до невеличкого цвинтаря поблизу школи для розумово відсталих «Маяк» [64] Окрім головної будівлі, червоної цегляної вікторіанської садиби, на території Афінського центру психічного здоров’я були також інші корпуси, зокрема й школа для розумово відсталих. .

— Я приходжу сюди, коли хочу розібратись у своїх думках. Це найсумніше місце, яке я будь-коли бачив.

Письменник подивився на невеликі надгробки. Серед них було чимало таких, що попадали й заросли бур’яном.

— Цікаво, чому на них тільки числа?

— Коли в людини, що потрапляє до цього шпиталю, немає ні сім’ї, ні друзів, — пояснив Біллі, — і нікому в усьому білому світі до неї немає діла, то після смерті всі записи про неї знищуються. Щоправда, зберігається список того, хто й де похований. Це на той випадок, якщо все ж раптом вигулькнуть якісь родичі. Майже всіх, хто тут лежить, скосила лихоманка в… дай Бог пам’яті… здається, в тисяча дев’ятсот п’ятдесятому. Але он там є надгробки, що датуються тисяча дев’ятсот дев’ятим роком, і навіть іще давніші.