Марк Леви - Викрадач тіней

Я понуро попхався до автобуса. Учитель природознавства спитав, як я примудрився загубитися, і зізнався, що перелякався на смерть, але вигляд у нього був удоволений, що все скінчилося добре, і карати мене він наміру не мав. Я сів на задньому сидінні та за всю дорогу не вимовив ні слова. Та й що мені було казати: загубився й усе, таке стається і з найкращими.

По телевізору я бачив документальний фільм про досвідчених альпіністів, які заблукали в горах, а я ніколи не претендував на звання досвідченого мандрівника.

Удома мама чекала на мене у вітальні. Вона обняла мене — й обняла міцно, навіть надто міцно, як на мене.

— Ти заблукав? — спитала вона мене, гладячи по щоці.

Певно, по пейджеру вона зв’язувалася з директоркою, інакше як би вона дізналася так швидко?

Я розповів їй про пригоду. Вона наполягла, щоб я прийняв гарячу ванну. Даремно я пояснював, що зовсім не замерз, вона й слухати не захотіла. Ніби та ванна мала змити з нас усі негаразди, які випали нам у житті: від неї пішов тато, я зустрівся з Маркесом.

Поки вона терла мені волосся шампунем, який щипав очі, я мало не розповів їй про свою проблему з тінями, але знав, що вона тому не повірить і скаже, що я знову вигадую, тож вирішив мовчати, сподіваючись, що на завтра знову дощитиме й тіней не буде через затягнуте хмарами небо.

На вечерю мама почастувала мене ростбіфом і смаженою картоплею, тож варто постаратися частіше губитися в лісі.

Мама зайшла до моєї кімнати о сьомій ранку. Сніданок готовий, мені слід лише вмитися, одягнутися й бігом спускатись, якщо я не хочу спізнитися до школи. Насправді ж я дуже хотів би спізнитися до школи, навіть ніколи більше туди не ходити. Мама повідомила, що день буде чудовий, і в неї навіть піднявся настрій. Я почув, як вона спускається сходами, і натягнув на себе перину. Я благав свої ноги схаменутися й більше не красти чужих тіней, а особливо якомога швидше повернути Маркесу його тінь. Звісно, розмовляти зранку зі своїми ногами дещо дивно, але слід поставити себе на моє місце, щоб зрозуміти, що я пережив.

З ранцем на спині Я простував до школи, обмірковуючи свою халепу. Якщо здійснити обмін, не кажучи Маркесу, потрібно, щоб моя і його тіні знову наклалися одна на одну, а для цього годилося б знайти привід підійти до Маркеса та з ним заговорити.

Шкільні ворота були за кілька метрів. Я глибоко вдихнув, перш ніж зайти. Маркес сидів на спинці лави й розповідав друзям свої байки. Наприкінці дня мали висувати кандидатури на старосту класу, тож його виборча кампанія була в розпалі.

Я підійшов до хлопців. Певно, Маркес відчув мою присутність, бо повернувся й зиркнув на мене лихим оком.

— Тобі чого?

Усі чекали на мою відповідь.

— Подякувати тобі за вчорашнє, — пробелькотів я.

— Добре, подякував, а тепер можеш іти гратися в кульки, — буркнув він під хихотіння інших хлопців.

Я відчув якусь силу в спині, силу, що спонукала ступити три кроки вперед, замість відійти, як він мені наказав.

— Ну що там іще?! — крикнув він.

Слово честі, те, що сталося далі, не було передбачене, я жодної секунди не обдумував слів, які сказав цілком виваженим голосом — я й сам здивувався:

— Я вирішив висуватися на старосту класу, хочу, щоб ти це знав!

Тепер та невідома сила тягла мене у зворотному напрямку, до дашка в глибині двору, куди я попростував, як солдат у задерев’янілих чоботях.

Позаду — ані гу-гу. Я чекав на кепкування, але тишу розітнув лише Маркесів голос:

— Тоді війна, — оголосив він, — ти ще пошкодуєш.

Я не обернувся.

Елізабет, якої не було біля лави, перестріла мене посеред двору й прошепотіла, що Маркес діє їй на нерви, а потім, ніби нічого не сталося, пішла собі далі. Я розумів, що доживу лише до наступної перерви.

На перерві над двором визирнуло сонце. Я дивився, як хлопці заходилися грати в баскетбол, коли від моїх ніг простяглося те, чого я найбільше боявся. Тінь не лише була надто довга, щоб скидатися на мою, але і я вже почувався іншим. Скільки в мене часу, поки хтось це помітить і розкриє таємницю, яка мене страхає? Задля обережності я пішов під дашок. Мене підкликав до себе Люк, син кондитера, який на канікулах зламав ногу, тож йому ще не зняли шини. Я сів біля нього.

— Я тебе недооцінив. Ти зважився на сміливий учинок.

— Радше, на смертельний, — відказав я. — До того ж у мене жодних шансів.

— Якщо хочеш виграти, маєш змінити своє мислення. Ніхто нічого ніколи не може втратити заздалегідь. Треба налаштовуватися на перемогу, щоб у тебе був шанс, так завжди каже мій тато. До того ж я з тобою не згоден. Певний, що багато з тих, які вдають доброзичливців, терпіти його не можуть.