Марк Леви - Викрадач тіней

Увесь жовтень лили дощі. Листя з каштанів пооблітало, і на голих гілках було вже не так багато птахів. Невдовзі й вони перестали співати. Зима не за горами.

Щоранку я виглядав бодай промінчик сонця, але пробитися крізь хмари воно змогло лише в середині листопада.

Тільки-но небо очистилося, учитель природознавства організував для нас вилазку на природу. Лишалося всього кілька днів, щоб зібрати щось подібне до гербарію.

Спеціально винайняли автобус, який відвіз нас на узлісся бору, що оточує наше містечко. І ось п’ятий «В» у повному складі по чорнозему й слизькій глині подався збирати всілякі рослини, листя, гриби, високі трави й різнокольоровий мох. Нас, ніби сержант, вів Маркес. Дівчатка викаблучувалися перед ним з усіх сил, але він дивився лише на Елізабет. Вона ж трималася осторонь і вдавала, що нічого не помічає, але я на те не купився й зрозумів, на превеликий жаль, що їй це до вподоби.

Я забарився біля дуба, між коренів якого ріс мухомор у капелюшку, якому міг позаздрити будь-який казковий герой, і відстав від решти. Іншими словами, я загубився. Я чув, як десь далеко мене кличе вчитель, але не міг визначити, з якого саме боку.

Я спробував наздогнати клас, але швидко усвідомив: чи то ліс був нескінченний, а чи я ходив по колу. Я задер голову, щоб подивитися на верхівки кленів: сонце сідало, і я неабияк злякався.

Хай уже постраждає гідність, я заволав щосили. Певно, учні відійшли вже далеченько, бо на мої крики ніхто не озвався. Я сів на дубовий пеньок і почав думати про маму. З ким вона коротатиме вечір, якщо я не повернуся? Може, вона подумає, що і я покинув її, як тато? Але він хоча б попередив. Вона ніколи мені не вибачить, що я покинув її тоді, коли їй найбільше була потрібна моя підтримка. Навіть якщо вона й забувала про мою присутність, коли ми ходили між полиць супермаркету, навіть при тому, що вона рідко зі мною розмовляла, бо їй важко давалися слова, чи не приходила побажати мені ввечері на добраніч, я однаково знав, що вона дуже сумуватиме. Треба було про це подумати, перш ніж снити перед тим дурним грибом. Хай лишень я його віднайду, зіб’ю ногою його дурнуватий капелюх!

— Дідько, і що ти тут, телепню, робиш? — Уперше від початку нового навчального року я був радий бачити Маркеса, який просунув голову між двох високих папоротей. — Учитель природознавства сам не свій, він вже хотів кликати допомогу, щоб прочесали ліс, але я сказав, що сам тебе пошукаю. Тато завжди каже мені, коли ми йдемо на лови, що в мене дар віднаходити погану дичину. Зрештою, я йому повірю. Ну, ходімо вже! Бачив би ти себе збоку! Якби я трохи забарився, ти уже тут рюмсав би й квилив би.

Кажучи ті добрі слова, Маркес став навколішки, щоб бути на одному рівні зі мною. Сонце було в нього за спиною й освітило німбом його голову, від чого вигляд у Маркеса став іще зловісніший, аніж завжди. Він так близько нахилився до мого обличчя, що я чув запах його жуйки. Маркес випростався й плеснув мене по передпліччю:

— Пішли, ти ж не хочеш тут ночувати?!

Я мовчки встав і пропустив його на кілька кроків уперед.

Тільки коли він відійшов, я зрозумів, що щось не так. Моя тінь десь на метр видовжилася, а Маркесова стала зовсім маленькою, такою маленькою, що могла належати лише мені.

Якщо Маркес здогадається, що в подяку за порятунок я поцупив його тінь, він мені зіпсує не лише цей навчальний рік, а й усі наступні роки, аж до випускного у вісімнадцять років.

Не треба вміти гарно лічити, щоб збагнути, скільки це буде справді кошмарних днів.

Я негайно наздогнав його з твердим наміром, щоб наші тіні знову наклалися одна на одну й усе стало на свої місця, — як раніше, перш ніж тато пішов від нас. Адже не можна отак просто заволодіти чиєюсь тінню! Та я вже вдруге перебрав чужу тінь. Маркесова тінь наклалася на мою, і коли він відступив, вона причепилася до моїх ніг. Серце мені мало не рвалося з грудей, ноги не слухалися. Ми перейшли через галяву й опинилися на дорозі, де нас чекали вчитель природознавства й учні. Маркес здійняв до неба руки на знак перемоги, він мав вигляд ловця, а я — його здобичі, яку він тягнув за собою. Учитель махав нам, щоб ми йшли швидше. Автобус уже чекав. Я передчував, що мені ще перепаде на горіхи. На нас дивилися учні, і я відчував у їхніх поглядах глузування. Хоча сьогодні ввечері їм буде вдома про що розповісти, окрім розлучення моїх батьків.

Елізабет уже сиділа в автобусі на тому самому місці, на якому їхала сюди. Вона навіть не дивилася у вікно. Вочевидь, моє зникнення не дуже її схвилювало. Сонце ще нижче схилилося до обрію, тіні наші поступово стиралися, їх майже не було видно. Це й на краще: тепер ніхто не помітить, що сталося в лісі.