Марк Леви - Викрадач тіней

Софі розповідала, що малому стає дедалі гірше, коли мою увагу привернула дівчинка, яка гралася в класики на одній із доріжок. Я уважно до неї придивився й зрозумів, що вона не перестрибує з квадрата до квадрата, як годиться. Її гра полягала зовсім в іншому. Вона обома ногами намагалася стрибнути на свою тінь, сподіваючись заскочити її зненацька.

Я запитав у Софі, чи її малого пацієнта ще можна привезти сюди в інвалідному візку. Софі запропонувала, щоб я сам піднявся до нього в палату, але я сказав, що не слід гаяти ні хвилини. Сонце ось-ось мало сховатися за дахом головного корпусу, а саме воно й було мені потрібне. Софі ще вагалася, але зрештою погодилася.

Коли вона пішла, я підійшов до дівчинки й попросив зберегти в таємниці моє прохання. Вона уважно вислухала мене й погодилася.

За чверть години повернулася Софі з хлопчиком в інвалідному візку. Про його виснаженість свідчили незвичайна блідість і запалі щоки. Тепер, побачивши його, я зрозумів, чому Софі так переймається. Вона спинилася за кілька кроків від мене, і в її очах я прочитав німе запитання: «А що тепер?» Я сказав підвезти хлопчика до дівчинки. Софі так і зробила й сіла на лавку.

— Думаєш, його вилікує одинадцятирічне дівча, це і є твій чудодійний спосіб?

— Нехай він подивиться на неї.

— Вона грається в класики, чим це може його зацікавити? Гаразд, годі, я везу його в палату.

Я притримав Софі за лікоть.

— Кілька хвилин на свіжому повітрі підуть йому на користь. Думаю, в тебе є й інші хворі. Лиши його, я за ними нагляну, поки в мене перерва. Не турбуйся, нічого не станеться.

Софі пішла до дитячого відділення. Я підійшов до дітей, відстібнув хлопчика від візка й на руках переніс на моріжок. Я сів з ним на траву, спиною до призахідного сонця. Дівчинка пішла знову гратися, як ми й домовлялися.

— Чого ти так боїшся, хлопче, що ладен померти?

Він підвів на мене очі й не відповів. Його благенька тінь зливалася з моєю. Хлопчик обм’як у мене на колінах і схилився головою мені на груди. Я благав, щоб повернулася тінь із мого далекого дитинства.

Жоден дивак у світі не зміг би вигадати того, що я почув. Не знаю вже, він, а чи його тінь мені те пробурмотіла, я вже відвик від таких одкровень.

Я відніс хлопчика у візок і підкликав дівчинку, щоб вона побула біля нього, поки повернеться Софі, сам я знову сів на лавку.

Коли прийшла Софі, я їй розповів, що чемпіонка з гри в класики та її юний хворий заприятелювали. Вона навіть зуміла випитати в нього, що його так вразило, і переказала мені. Софі недовірливо дивилася на мене.

Хлопчик дуже прив’язався до кролика, який став його найближчим другом. Та два тижні тому кролик зник, а коли родина повечеряла, мати запитала, чи сподобалося їм рагу із кролика. Хлопчик відразу зрозумів, що його кролика більше немає і що він його з’їв.

Відтоді він думав лише про те, як спокутувати свою провину й приєднатися до приятеля, хоч би де він був. Можливо, перш ніж говорити дітям, що померлі йдуть жити на небо, треба гарненько подумати.

Я встав і залишив спантеличену Софі на лавці. Тепер, коли я знав причину недуги, треба було поміркувати, що можна вдіяти.

Наприкінці чергування у своїй шухляді я знайшов записку від Софі, вона наказувала мені зайти до неї, хоч би як пізно було.

Я подзвонив у її двері о шостій ранку. Софі відчинила із заспаними очима, на ній була лише чоловіча сорочка.

Вона здалася мені принадною в тому обладунку, хоча сорочка й не була моєю.

Вона почастувала мене на кухні кавою та поцікавилася, як мені вдалося домогтися правди там, де не змогли зарадити троє психологів.

Я нагадав їй, що в дітей своя мова, яку ми вже забули, свій спосіб спілкування.

— І ти подумав, що він звіриться тій дівчинці?

— Сподівався, що нам усміхнеться доля. Навіть найменший шанс вартий того, щоб його спробувати, чи не так?

Софі перебила мене, щоб присоромити за брехню. Дівчинка зізналася їй, що гралася в класики, поки я сидів із її хворим.

— Її слово проти мого, — усміхнувся я до Софі.

— Дивно, — відказала вона так само сухо, — але їй я довіряю більше, ніж тобі.

— Можна дізнатися, хто тобі подарував цю сорочку?

— Я її купила в секонд-хенді.

— Бачиш, ти так само невправно брешеш, як і я.

Софі підвелася й підійшла до вікна.

— Учора ввечері я телефонувала його батькам. Це прості селяни, вони й не підозрювали, що їхній син так прив’язався до того кролика, й аніяк не могли второпати, чому саме до нього. Вони цього не розуміють. Вони вважають, що кроликів розводять для того, щоб їсти.