Йоанна Ягелло - Молоко з медом

Батьки сиділи мовчки. І тоді Каська просто встала й вийшла.

У неї нічого не було. Тільки місячний проїзний квиток. П’ятдесят злотих. Легка куртка, яку вона останньої миті схопила з вішалки. Кася чула, як її гукали, щоб вона почекала, але навіщо? Щоб сперечатися про перевагу юридичного над малюванням? Вона не хотіла, аби її переконували. Боялася, що піддасться. Що коли вони почнуть умовляти — скориться. А Каська не хотіла коритися. Хотіла жити власним життям.

Сіла на якійсь лавочці. Трішки поплакала. Що їй тепер робити? По-перше, треба знайти роботу. Будь-яку. По-друге, житло. Нині вже нічого не вийде, надворі сутеніло. До Лінки не піде, бо там її шукатимуть. І до Наталії теж. Нікого іншого в неї немає. Раптом пригадала собі, як вони всі летіли до Єгипту пізно ввечері. В аеропорту були люди, тепло. Завжди є якісь пізні рейси. Там можна посидіти, може, навіть передрімати сидячи. Купила в крамниці дві булочки й воду. Доведеться ощадити. Тоді сіла на 175 автобус. Матиме купу часу, щоб подумати над майбутнім. Задзеленчав телефон. Батьки. Звичайно, Каська не відповіла, а тоді швидко вимкнула телефон. Він їй ще знадобиться, а зарядки із собою вона не захопила.

Лінка аж нетямилася від щастя. Раптом виявилося, що всі радіють її вступу на журналістику, що до дитини приїде бабуся, яка вирішила винайняти свою краківську квартиру, а собі знайти якесь однокімнатне помешкання. Бабуся, яка кричала в слухавку, що вона така рада, бо Лінка має її журналістські гени! Це ж треба! Лінка зателефонувала до Каськи, щоб розповісти, як усе скінчилося, і подякувати, але мобільник сестри був вимкнений. Лінка сподівалася, що й для неї все скінчиться добре… Раптом подзвонили у двері. Лінка вийшла з кімнати, подивитися, хто це може бути, але побачила мамину спину, а за порогом — Касьчиних названих батьків.

— Доброго вечора, — пролунав схвильований голос. — Кася у вас?

— Ні, — відповіла мама. — Але вона тут була.

— Була?

— Так, приходила поговорити. Про своє навчання. І Лінчине.

Лінці зробилося ніяково, бо ж і вона до них щойно приходила поговорити.

— Пробачте, — сказала. — Може, це була дурна ідея, але ми обидві… тобто, йшлося про навчання. Бо я вступила на журналістику, але мама про це не знала, а Каська до Академії мистецтв, і ви теж не знали. То ми подумали, що я поговорю з вами, а Кася з мамою… бо ми боялися зізнатися…

— Чудово. Але де вона зараз?

— Гадки не маю. Хвилиночку. А хіба вона не дійшла додому?

— Дійшла. Але… влаштувала нам сцену й побігла геть. Куди — невідомо. Телефон вимкнула.

— Може, до Наталії? Я подзвоню, — сказала Лінка.

Але й у Наталії Каськи не було.

— Ну, нічого. Пробачте. Може, вона зараз повернеться.

Але Каська не повернулася. Ані через годину, ані через дві. Телефон досі мовчав.

— Не хвилюйся. Точно десь сидить, образилася на нас.

— Але як їй таке на думку спало?

— Як це «як»? Вона вже своє в житті відстраждала. Уяви собі її відчай.

— Могла щось сказати, поговорити з нами…

— Ти ж сама знаєш, як воно.

— Чекай, — Касина мама щось пригадала. — Ми ж маємо таку послугу… Локалізацію… Якщо телефон загубиться абощо.

— Але ж не тоді, коли він вимкнений.

— Може, Кася ввімкне, — сказала мама. — Коли-небудь.

Каська сиділа набурмосена в аеропорту, думаючи, що через неї вони точно хвилюються. То й нехай. А може, зовсім ні? Може, їй лише хочеться, щоб вони хвилювалися? Може, вони подумали, що нарешті позбулися клопоту й тепер матимуть святий спокій? Одну булочку Каська вже з’їла, другу залишила на потім. На жаль, вона не захопила жодної книжки, щоб почитати, тож тепер лише роздивлялася людей. Їй було нудно. Подумала, що варто пошукати якісь пропозиції роботи, але для цього довелося б увімкнути телефон. Чому б і ні? Минула північ, батьки, мабуть, давно сплять. Вона лише гляне, чи хтось їй узагалі дзвонив. Увімкнула. Дзвонили. Купа пропущених дзвінків, есемесок. Батьки, Лінка, навіть Наталія. «Може, вони все-таки хвилюються?»— подумала задоволено. І заходилася переглядати оголошення й записувати телефони. Завтра візьметься за це серйозно. Їй раптом захотілося спати. Забагато вражень для одного дня. Дівчина й незчулася, як очі самі заплющилися, і Каська опинилася в країні сновидінь, де саме відкривали її художню виставку. Хтось розносив на таці шампанське, а люди, навіть чужі, підходили до неї й вітали. Раптом відчула, як хтось поклав їй руку на плече. Вона хотіла озирнутися…

— Касю, — почула. А тоді вже голосно: — Вона тут!