Джордж Оруэлл - Ковток повітря

Виявилося, що на кафе перетворились і наша крамниця, і колишня вітальня. Задній двір, де у нас стояв бак для сміття і де батько вирощував різнотрав’я, замостили бруківкою, поставили там дерев’яні столи, горщики з гортензіями і всілякі дрібниці. Переступивши поріг, я потрапив до приміщення нашої колишньої вітальні. І тут на мене чекали привиди минулого. Фортепіано, написи на стінах і двоє старих червоних крісел обабіч каміна, в яких мати з батьком сиділи по неділях, гортаючи свої улюблені тижневики «Люди» і «Новини звідусіль». Господарі оформили інтер’єр у старовинному стилі (навіть «Георга» переплюнули): масивні столи на підпорах, ковані люстри, олов’яні тарілки на стінах та інші елементи декору. До речі, ви ніколи не звертали уваги на те, як темно в таких кафе? Певно, елемент антуражу. Замість звичайної офіціантки мене зустріла дівчина в якійсь сукенці з візерунком і з невдоволеним виразом обличчя. Я замовив тільки чай, а мені його несли десять хвилин! Звісно, який чай — зелений листовий, з Китаю, та такий слабенький, що його не відрізнити від води, доки не доллєш молока. Я сидів практично на тому самому місці, де колись стояло батьківське крісло. Присягаюся — майже чув, як він зачитує вголос уривок статті з «Людей» про літаючі машини чи про хлопчину, якого проковтнув кит, чи ще якусь нісенітницю. Емоції накрили такою потужною хвилею, що мені стало здаватися, ніби я потрапив сюди обманом, мене от-от викриють і виженуть, та водночас мене розривало від бажання розповісти комусь про те, що я тут народився, у цьому будинку, ба більше: відчуваю, що це місце — моє. У кафе не було інших клієнтів. Дівчина в сукенці крутилася біля вікна, і було очевидно, що моя присутність заважала їй поколупатися у зубах. Я попросив її принести шматочок кексу. Скуштував. Домашня випічка! Та де там! На маргарині та яєчному порошку. Та мені так кортіло з кимось поговорити, що я не стримався:

— Давно ви живете у Нижньому Бінфілді?

Дівчина аж здригнулася, кинула на мене здивований погляд і промовчала. Я спробував ще раз:

— Я й сам колись жив тут. Але давно.

І знову у відповідь ані слова, тільки якийсь ледь чутний звук. Кинувши на мене ще один холодний погляд, вона відвернулася до вікна. Зрозуміло. Не для того батьки ростили леді, щоб вона розмовляла з простими клієнтами. До того ж вона, мабуть, подумала, що я залицяюся до неї. Зрештою, навіщо їй знати, що я народився в цьому будинку? Навіть якщо вона в це й повірить, їй же начхати. Вона й гадки не має, що тут колись була лавка Семюеля Боулінга «Торгівля кукурудзою і насінням». Оплативши рахунок, я забрався звідси.

Прогулявся до церкви, остерігаючись і водночас сподіваючись, що хтось із земляків упізнає мене. Та дарма турбувався: на вулицях жодного знайомого обличчя. Таке враження, наче старе населення зникло, а його місце зайняло нове.

Діставшись до церкви, я зрозумів, для чого знадобилося нове кладовище. Двір був буквально забитий могильними плитами, а імена на половині з них були мені абсолютно незнайомі. Та було нескладно відшукати ті, які я знав. Я поблукав серед надгробків. Церковний сторож щойно викосив траву, і навіть тут стояв запах літа. Всіх моїх давніх знайомих уже не було серед живих. М’ясник Гревіт і Вінкел, теж торговець насінням, власник «Георга» Трю і місіс Вілер з крамниці з солодощами — всі вони тепер тут. Шутер і Везеролл лежали поруч, але, як і в церкві, по різні боки алеї, наче суперники все ще змагалися, хто кого перекричить. Везеролл так і не дожив до ста років: «народився 1843-го», «пішов із життя 1928-го». Та протримався довше Шутера, як завжди, здолавши того: помер 1928-го. Тяжко йому, мабуть, довелося в ті останні два роки, коли ні з ким вже було вступити у вокальний двобій! Старого Гріммета накрили масивною мармуровою плитою, що формою нагадувала пиріг з шинкою і телятиною, ще й поставили залізну огорожу, а в кутку під дешевими дерев’яними хрестами спочивало все сімейство Сіммонсів. Всі перетворилися на прах. Старий Годжес зі своїми пожовклими від тютюну зубами, Лавгроу зі своєю пишною бородою, і леді Ремплінг з конюшим на задній приступці карети, і тітка Гаррі Барнса зі скляним оком, і Брувер з млина з постійно злим, схожим на темний горіх обличчям — від них усіх не залишилося нічого, окрім могильних плит і хтозна-чого під землею.

Знайшов могили батька й матері. Обидві мали пристойний вигляд: сторож час від часу косив траву. Дядько Ізекіль лежав трохи далі. Більшість давніх могил вони зрівняли, а каркаси дерев’яних рам, що стирчали над землею, прибрали. Що маєш відчувати, коли через двадцять років приходиш на могили батьків? Не знаю, що має відчувати решта, та можу описати власні відчуття: у моїй свідомості мати і батько досі живі, просто існують у паралельній реальності. Мати порається біля чайника, батько в окулярах, з припорошеною борошном лисиною і сивими вусами — обидва так і застигли навіки у моїй пам’яті, як на картині. А ця закопана в землю купка кісток не має до них жодного стосунку. І от, стоячи тут, я замислився: а що відчуває людина там, під землею, чи взагалі вона щось відчуває, чи до всього їй байдуже? Аж раптом мої роздуми урвала похмура чорна тінь, що прокотилася по мені холодною хвилею.