Милан Кундера - Вальс на прощання

А потім він здивувався сам із себе: він хилитався на ній, наче плив хвилями доброти. Він почувався щасливим, йому було добре. Душа його слухняно узгоджувалася з порухами тіла, наче те кохання було фізичним виявом благодатної любові, щирим почуттям любові до ближнього. Жодної завади не було, жодної фальші в цім. Вони тісно сплелися, і їхній подих зливався водно.

Розкішно і довго це тривало, аж Ольга прошепотіла йому на вухо непристойне слово. Спершу раз, потім ще і ще раз, і те слово збуджувало її.

Хвилі доброти відразу ж відринули, і Якуб опинився з нею посеред пустелі.

Ні, зазвичай під час кохання він нічого не мав проти сороміцьких слів. Вони будили в ньому чуттєвість і жорстокість. У такий спосіб жінки ставали приємно чужі його душі й бажані його тілу.

Та в Ольжиних вустах те сороміцьке слово вмить звело нанівець усю ту солодку облуду. Воно вирвало його з полону мрії. Доброта його розвіялася, і за однісіньку мить він побачив Ольгу в своїх обіймах такою, якою він бачив її ще хвилю тому, — то була велика квітка голови, що тремтіла на тоненькій стеблині тіла. Та зворушлива істота мала зухвалі манери блудяжки, але не переставала бути від того зворушливою, і це надавало тим сороміцьким словам сумного й кумедного відтінку.

Та Якуб знав, що йому ніяк не можна було цього показати, що він повинен домінувати, повинен знов і знов спивати гірку чашу доброти, тому що ці безглузді обійми були єдиним його добрим учинком, єдиною його покутою (його ні на мить не покидала думка про отруту в чужій сумочці), єдиним його порятунком.

Неначе велика перлина у двох стулках мушлі, оточені були розкішні Бертлефові покої простенькими кімнатами, де мешкали Якуб і Кліма. Проте в сусідніх кімнатах панували тиша і спокій, тоді як Ружена в Бертлефових обіймах спливала останніми зойками утіхи.

Потім вона втомлено лежить коло нього, і він пестить її обличчя. За хвилю вона вибухає плачем. Плаче вона довго, припавши головою до його грудей.

Бертлеф гладить її, наче маленьку дівчинку, й вона і справді почувається маленькою. Маленькою, як ніколи досі (ніколи не припадала вона обличчям до чиїхось грудей), і водночас як ніколи великою (ніколи не почувала вона такої втіхи, як сьогодні). І той плач уривчастими схлипуваннями підносить її до блаженства, що досі було їй геть незнане.

Де перебуває зараз Кліма, де Франтішек? Вони тонуть зараз у далекій імлі, їхні постаті насилу мріють на обрії, легкі, мов пух. А де вперте Руженине прагнення заволодіти одним і відштовхнути другого? Де конвульсивні напади її гніву, її ображене мовчання, в якому замкнулася вона від самісінького ранку, наче в крицевому панцирі?

Ось вона лежить, схлипує, а він гладить її обличчя. Умовляє її заснути, каже, що спальня он у сусідньому покої. І Ружена розплющує очі й дивиться на нього. Бертлеф голий, ось він підводиться і йде до ванної (чутно, як біжить вода), потім повертається, відчиняє шафу, дістає звідти ковдру і ніжно вкриває її тіло.

Ружена бачить варикозні вени на його ногах. Коли він нахиляється до неї, помічає, що його шпакуватий хвилястий чуб ріденький, крізь нього просвічує шкіра. А певно, Бертлефові вже років із шістдесят, у нього навіть черевце вже видно, та Ружені байдуже. Навпаки, його вік заспокоює її, кидає променистий відсвіт на її молодість, що була досі невиразна і сіра, й вона почувається повною життя й на самісінькому початку свого шляху. І в його присутності відкриває вона для себе, що ще довго буде молода, що не треба їй квапитися й боятися часу. Бертлеф сідає коло неї, пестить її, і їй здається, ніби вона знайшла притулок не лише в заспокійливих дотиках його пальців, айв утішних обіймах його віку.

Потім вона поринає у сон, у її голові пропливають перші невиразні образи марення. Раптом вона прокидається, і їй здається, наче вся кімната залита чудернацьким блакитним сяєвом. Що це за сяйво, якого вона ніколи не бачила? Може, це місяць спустився сюди у блакитних шатах? Може, вона марить із розплющеними очима?

Бертлеф усміхається їй і весь час гладить її лице.

І вона остаточно заплющує очі й поринає у сон.

Ще темно було, коли Кліма прокинувся з неспокійного сну. Він хотів зустрітися з Руженою, перш ніж вона піде на роботу. Але як пояснити Камілі, що він іде кудись удосвіта?

Він глянув на годинник: була п’ята ранку. Якщо він не хоче проґавити Ружену, треба було вставати негайно, але яку ж причину вигадати? Серце його несамовито калатало, та нічого не вдієш! Він підвівся з ліжка і почав тихенько вдягатися, щоб не розбудити Камілу. Застібаючи сорочку, він почув її голос. Той тихий, проте дзвінкий голос остаточно вирвав його з дрімоти.