Милан Кундера - Вальс на прощання

Вона розстібнула ґудзик на його піджаку й скинула його.

Він не зводив з неї очей під час усього концерту, потім долучився до юрми шанувальників, що ринули за куліси узяти в музик автографи. Проте Ружени не було. Він попрямував за гуртом людей, яких сурмач попровадив до курортного бару. Промкнувся разом з ними досередини, бо був певен, що Ружена вже чекає там. То була помилка. Він вийшов і довгенько пантрував коло входу.

Раптом відчув, як його пройняв біль. Сурмач вийшов із бару, до нього пригорталася якась жінка. Він гадав, що то Ружена, але то була не вона.

Він пройшов за ними до «Річмонда», куди Кліма увійшов із незнайомкою.

Потім він перетнув парк і зазирнув до дому імені Карла Маркса. Двері так само були відчинені. Він запитав у воротаря, чи вдома Ружена. Її не було.

Він бігцем повернувся до «Річмонда», остерігаючись, щоб Ружена не приєдналася до Кліми. Ходив туди й сюди алеєю, не зводячи очей з входу. Він геть не тямив, що ж це коїться. На думку йому спало декілька припущень, та всі вони не мали значення. Мало значення лише те, що він був тут і чатував, і він знав, що чатуватиме й таки побачить їх.

Чому? Навіщо, питається? Хіба не ліпше було б піти додому і вкластися спати? Він знай казав собі, що повинен нарешті з’ясувати правду.

Та чи хотів він знати ту правду? Чи справді так хотів упевнитися, що Ружена спала з Клімою? Чи радше намагався дістати доказ її невинності? Але хіба з його підозріливістю міг він прийняти той доказ?

Він і сам не знав, навіщо тут чекає. Знав тільки, що чекатиме довго, цілісіньку ніч, як треба буде, навіть кілька ночей. Адже для ревнивця час летить неймовірно швидко. Ревнощі заповнюють всенький мозок, причому набагато щільніше, ніж напружена розумова праця. Розум не має жодної секунди спочинку. Той, хто потрапив у полон ревнощів, не знає, що таке нудьга.

Франтішек ходив коротким відтинком алеї завдовжки метрів зі сто, звідки йому видно було вхід до «Річмонда». Отак він і ходитиме туди й сюди всеньку ніч, поки всі поснуть, до ранку ходитиме, до початку наступного розділу.

Та чому ж він не сяде? Он же ж і лави є навпроти «Річмонда»!

Він не може сісти. Ревнощі — це як зубний біль. Коли ревнуєш, нічого не можеш робити, навіть сидіти. Можна тільки ходити туди-сюди. З краю в край.

Вони прямували тим самим шляхом, що й Бертлеф із Руженою та Якуб з Ольгою, — піднялися ліфтом на другий поверх, потім пройшли червоною плюшевою доріжкою по коридору, що закінчувався великими дверми Бертлефових покоїв. Праворуч були двері Якубової кімнати, по ліву руку — кімната, яку Шкрета надав Клімі.

Відчинивши двері й засвітивши світло, він помітив, як дружина швидко озирнула кімнату прискіпливим поглядом. Він знав, що вона шукає сліди перебування жінки. Знайомий був йому той погляд. Усе він знав про неї. Знав, що привітність її була нещира. Знав, що приїхала вона шпигувати за ним, хоч вдавала, ніби прибула сюди, щоб зробити йому приємність. Знав, що вона помітила його збентеження й певна, що перебила йому любовну пригоду.

— Тебе і справді не засмучує, що я приїхала, любий? — запитала вона.

І він:

— Та чом це воно має мене засмучувати!

— Я боялася, що тобі буде сумно.

— Ох, без тебе і було б. Мені було приємно, коли я побачив, як ти аплодуєш біля сцени.

— У тебе зморений вигляд. Може, тобі тяжко на душі?

— Ні. Ні, не тяжко мені. Просто зморився.

— Ти такий сумний, тому що перебував у чоловічому товаристві, й тебе це гнітить. Але зараз ти з вродливою жінкою. Хіба я не вродлива жінка?

— Авжеж, ти вродлива жінка, — пробелькотів Кліма, і то були перші щирі слова, які він промовив того вечора. Каміла була прекрасна, мов богиня, і Кліма страшенно мучився, коли думав, що їй загрожувала смертельна небезпека. Та ця прегарна істота всміхалася йому і роздягалася у нього на очах. Він дивився, як оголюється це тіло, і то було так, наче з ним прощалися. Перса, чисті, прекрасні й недоторканні перса, тонесенький стан, живіт, стегна, з яких щойно сповзли трусенята. Він дивився на все те з ностальгією, наче на спогад. Наче крізь шибку дивився. Наче вдалину. Її голизна була така далека, що він не почував ніякого збудження. І все ж таки він дивився на неї ласим поглядом. Він спивав цю голизну, як ото засуджений на смерть п’є свою останню склянку води. Спивав цю голість, як спивають запропаще минуле і втрачене життя.

Каміла підійшла до нього.

— Що з тобою? Ти чому не роздягаєшся?